Драму «Відьма» представив на завершення театрального сезону у Хмельницькому народний театр «Дзеркало»

Довгоочікувана прем’єра вистави за твором драматургині Наталії Торжевської «Відьма Ліда Котюжок» відбулась напередодні на сцені «Антракт» обласного академічного театру ім. М. Старицького і зібрав рівно 99 відвідувачів.

За словами режисера вистави Дмитра Гусакова, визначена кількість квитків на виставу була заброньована заздалегідь, тож щоб розмістити у залі всіх бажаючих побачити виставу – було вирішено доставляти додаткові стільці.

«Чому ми такі впевнені, що вас у залі 99? Тому що в моїх руках останній сотий білет. Протягом наступних сорока хвилин, ви побачите втілення нашими акторами п’єси, п’ять сторінок якої я прочитав на одному диханні – я плакав, сміявся і знову плакав. Цей твір актуальний маркер сьогодення, його герої – реальні люди Київщини, які вижили під час окупації, їх історії. » – зазначив режисер.

Варто зазначити, що на прем’єру вистави завітала авторка п’єси, психологиня, журналістка, режисерка-документалістка Наталія Торжевська, яка попередньо розповіла про свій твір у соціальних мережах: 

«Відьма Ліда Котюжок», яка увійшла до лонг-листа Тижня актуальної пʼєси, була написана на основі інтервʼю мешканців Бородянки, Бучі, Гостомеля, які вижили під час окупації. Цю історію важко назвати класичним вербатімом, але понад 80% подій, образів, персонажів – це реальність, яка закарбувалась в пам’яті та знайшла літературне вираження.” – підкреслила авторка.

І ось початок вистави, зала затамувавши подих починає знайомитися з героїнями твори – сімома жінками, які оповідають про смерть своєї односельчанки Ліди Котюжок, яку не без долі презирства і злості в голос називають відьмою. З їхніх доволі відвертих діалогів, ми дізнаємось про надзвичайно важке життя, яке мала покійниця. «Відьма» оповідає про часовий період від червня 1943 по деокупацію Київщини у 2022 році. Селянки наперебій розповідають про «капості» які вчиняла героїня Ліда (*до речі образ самої героїні по черзі втілюють ті самі «селянки»). Але чи можна тверезо називати «шкодою» оточенню абсолютно нормальну реакцію на злочин – крадіжку з Лідиних яблунь, за який вона поцілює з рушниці в двох місцевих парубків. Хіба ж вона не захищає свою власність, про крихку цінність якої ми дізнаємось далі.

Але особливо героїні п’єси у її першій частині наголошують про часовий проміжок з червня по січень 1943. Так, під час Другої світової війни наша героїня – Ліда – знаходить своє перше і останнє кохання – французького льотчика, який після палкого роману вимушений повернутися на Батьківщину, залишивши кохану в Україні.

 Тут ми знайомимось з пані Лідою через призму першої закоханості, так би мовити, польоту від почуттів, який публіці актори презентують у формі танцю і пластичних перформансів. Історія йде далі і ми вже бачимо той самий гурт селянок, як уособлення нашої Ліди, яка з захватом розпаковує посилку від коханого з Франції – у якій знаходиться червона мереживна хустка і саджанці яблук. Так, тих самих яблунь, на врожай з яких будуть зазіхати, але ж чому вони такі цінні? Ця трагедія розкривається з наступною посилкою з Франції, але вже від матері коханого Ліди. З листа наша героїня дізнається про його смерть і яблуні та червона хустка стають безцінним скарбом життя жінки, який недоторканий, святий й невідривний вже від серця її щодення.  А далі, далі будуть роки безумовної одинокості, посоху удови. І ця сцена, беззаперечно заслуговує особливої уваги глядача. Так, фігура льотчика проминає в уповільненому темпі сценою, лишаючи по собі чорний, моторошний слід – хустку вбираючи у неї жінок… І це той момент, який стискає твої жили, адже це сьогодні, коли ця хустка чорною хмарою болю, втрат і трагедій вкриває цю землю знову.

«Вона відтоді носила поверх червоної чорну хустку, більше ніколи не посміхалась, як в період з червня по січень 1943-го…» – такий опис дають односельчанки Ліді, після її втрати.

І тут варто зазначити, що оповідка відкриває її добре серце не дивлячись на реакційність суспільства. Своїм «відьомством» вона лікує, захищає, ладить життя селян – але все одно залишається поза зором їх милосердності.

І ось гурт жінок на сцени прислуховується до звуків радіо – 2014 рік, початок війни. А далі 2022 – повномасштабне вторгнення росії на нашу святу землю.

Ще одна мізансцена, яка пробирає до кісток – на сцену з гучним гупанням падають чоловічі кирзові чоботи, солдат йде, смерть і розбрат несе. З кожним звуком тупого падіння – пульсує щось важке в середні тебе, день нижче ребер, сковуючі рухи і пришвидшуючи дихання. Війна. Окупації.

А люди, люди проявляють себе у нових умовах, тільки в двох напрямках – або в ще кращому, або – ні. Знову наш сільський гурт тримає нас в новинній просвіті. Руські зайшли в село і в кілька етапів через нищення, погрози і катування розграбували його мешканців, у кожну хату зайшли. У кожну, крім Лідиної. А ця хата, до речі постраждала від обстрілів, їх знесло покрівлю, але ж «дружні» односельці навіть пальцем не порухали в бік «відьминого лігва».

Перформанс наступних кількох хвилин явно не стабілізує ваш і до того розхитаний стан, але ми йдемо в театр, щоб відчути катарсис, який тут до місця і часу, для утвердження колективно-однозначної пам’яті про актуальні події. Тож, зі сцени ми чуємо про історію маленької дівчинки Мариночки, яка помирає в віці ледве трьох років. Її мати, через заборону окупантами ховати мерців як слід, вимушена дати останній притулок кровинці в садку, де та любила засинати за своє нетривале життя. І ось в центрі сцени акторка Ірина Подгурська, в образі мами, що заколисує свою дівчинку наспівуючи їй лагідний, ніжним голосом. Вже за кілька хвилин ми почуємо її розриваючий серце зойк «в саду», як відіб’ється в голові й впаде залізним болем в серце.

Ми йдемо до завершення історії. Тож, на все село шириться чутка про те, що відьма Котюжок запросили окупантів на вечерю – покуштувати свіжовипеченого  хліба. І знову обурений натовп кляне і поносить вже жінку в літах, не заглиблюючись в причини її вчинку. Але увагу від цієї новини відвертає безсумнівна подія – в село приходять українські війська. Тож, під сльози радості і вітальні вигуки (*тут теж був пластичний перформанс з українськими прапорами) всі забувають про гостей Ліди та саму її до певної миті. Коли стає зрозуміло, що з хати «відьми» ніхто не виходить кілька днів – туди заходять наші солдати, які  знаходять мертвих окупантів і Ліду Котюжок з запискою-проханням у руки – не чіпати отруєний хліб. Завіса.

В залі вмикають світло, яке проявляє загальний настрій публіки – тотально-заплаканої і стривоженої, як розв’язкою, так і всією канвою п’єси загалом.

Далі будуть заключні слова режисера Гусакова, розіграш пам’ятного подарунку і виступ авторки п’єси, пані Торжевської. Вже пізніше, свої враження від побаченого вона опише наступними словами:

«Хроніки щасливого драматурга. Сміливо можу сказати, що мені пощастило! Дмитро Гусаков зробив магію, яка не кожній відьмі під силу: 5 сторінок тексту перетворились на повноцінну виставу, яка охопила історію любові і ненависті, яка тривала з 1943 по 2022 рік. Народний аматорський театр “Дзеркало” ХМБК вразив неймовірно – чудові акторські роботи і неймовірна людяність. Вдячна кожному і Тиждень актуальної п’єси зокрема за таке щире втілення» – йдеться пості авторки.

І можна було б тут закінчити опис цього завершального сезону у народному театрі «Дзеркало» вистави. Але, як без вражень? Тож, далі відвертий досвід споглядача, який дійсно чекав побачити і відчути. І відчув настільки глибоко, щоб як то кажуть «переспати» з цими відчуттями. Тож, виставка однозначно має бути побачена якомога більшою кількістю глядачів. Адже, вона розкриває такий необхідний компонент побудови воєнного і поствоєнного суспільства – людяності і взаєморозуміння. ЇЇ зміст акцентує і відзеркалює нас самих – злих, ображений і не готових шукати відповідей на прості запитання – чому люди чинять так чи інакше. Ця постановка закликає до глибинного діалогу з собою про корість загальносуспільну. Цей твір дійсно про «відьом» у простих людях, які за пеленою недалекоглядності і такого зручного колективного суспільного осуду можуть запросто занапастити людське життя. Не треба так. Особливо сьогодні. Аналізуючи зміст вистави – згадуються слова Ліни Костенко – про взаємну красу, поширення якої залежить лише від кожного з нас.

А ось наступним глядачем «Відьми» режисури Дмитра Гусакова стануть литовці, вже восени театр «Дзеркало» вирушить з цією постановкою на театральний фестиваль до Литви. Тож, успіхів, натхнення і сили донести тонкощі нашого життя закордонній публіці у всьому емоційно-чуттєвому спектрі! Браво! Браво! Браво!

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook