Вікторія Капустіна: «Як залишатися сильними, коли близькі отримують травми на війні»
Психологиня Вікторія Капустіна з Хмельницького поєднує професійний досвід і власну історію родини, аби допомагати військовим та їхнім близьким пройти шлях від шоку до відновлення. В розмові – про перші дні після поранення чоловіка, як говорити з дитиною про ампутацію, чому суспільству варто вчитися «спокійної допомоги» і що насправді дає сили рухатися далі.
Шок перших днів війни та важке випробування
Вікторія зізнається: жодні професійні знання не зробили її повністю готовою до трагічного 24 лютого.
«Для мене це був великий шок. Я сама адаптовувалася десь три тижні, читала всі новини, не могла повірити. Але, звичайно, професійні якості допомогли мені впоратися», — розповідає вона.
Особисте потрясіння для Вікторії настало тоді, коли вона дізналася про важке поранення чоловіка.
«Я пам’ятаю той момент до дрібниць — де сиділа, що робила, який був день. Він подзвонив і сказав: «Я втратив ногу», і поклав слухавку», — згадує вона.
Тривожність, невизначеність і відсутність інформації були найскладнішими.
«Я не розуміла, чи це ціла нога, яка саме, до коліна чи як… Це був однозначний стрес. Але коли він передзвонив і уточнив, що йдеться про стопу, стало трохи легше, бо вже було хоч якесь розуміння ситуації», — ділиться психологиня.
Професійні навички допомогли жінці переключитися зі стану шоку на планування конкретних дій.
«Тривожність не терпить дії. Людина або «накручу»є себе і ще більше занурюється у тривогу, або починає будувати план. І це для мене було ключовим — зібратися і почати щось робити», — пояснює вона.
На практиці це означало зосередитися на конкретних завданнях: що потрібно, куди їхати, чи потрібні кошти. Це переводило увагу з переживань на дії. Важливо також у такі моменти, аби поруч був той, хто підтримає, допоможе перевести увагу від внутрішньої шокової ситуації в зовнішній світ. Але й варто усвідомлювати, що інколи, залишаючись наодинці зі стресом, варто самій собі сказати «стоп».
«Дитині треба говорити правду, враховуючи вік»
Ще один виклик – відверта розмова з дитиною про травму. У сім’ї пояснювали, де тато та чим займається. Та все ж випробування було не з легких – як підготувати чотирирічного сина до того, що батько може повернутися додому вже іншим.
«Я розуміла, що в маленькій громаді хтось випадково може сказати щось дитині. І щоб для нього це не стало шоком, я мала сама розповісти й підготувати його», — пригадує психологиня.
Вона знайшла слова, які були зрозумілими дитині:
«Мій син дуже любить іграшки-трансформери. Я пояснила йому, що був вибух, татові відірвало ногу. Але він, як трансформер, отримає нову ногу, й усе буде добре. Розповідала не відразу все, а поступово, протягом кількох днів – у простій і навіть ігровій формі».
Такий підхід, за словами Вікторії, допоміг уникнути шоку: у сина не було істерик чи плачу. Він бачив спокій матері й реагував відповідно.
Важливо, що діти сприймають реальність через реакції дорослих.
«Якби я впала при ньому в шок, усе було б по-іншому. Наше завдання як батьків — якнайшвидше повернутися до стабільності, наскільки це можливо», — каже вона.
Поступове пояснення дало свій результат: сьогодні хлопчик спокійно реагує на людей з ампутаціями чи протезами.
«Для нього це вже не є шоком. Це нормальна картина. І я думаю, що коли ми відверто й чесно говоримо з дітьми, то формуємо правильне ставлення до наших захисників і захисниць, які повертаються з пораненнями», — підкреслює психологиня.
Випробування реабілітацією
Реабілітація – це не лише про фізичне здоров’я. Часто вона супроводжується побутовими труднощами або новими потребами. За словами Вікторії, кожна ситуація індивідуальна і залежить від ступеня травмування.
«В нашому випадку – ноги. Здавалося, що загоєння буде швидшим. Але доки повністю не сформується кукса, про протез навіть мова не йде. І тоді виникають побутові моменти, які для здорової людини здаються дрібницями: захотів води, перекусити чи піти до вбиральні – а протез надягати незручно, доводиться стрибати на одній нозі».
Вона пригадує, що навіть звичні звуки вдома стали іншими – від стрибків, милиць, пересувань. А просте бажання принести склянку води оберталося цілою операцією. Особливо складно було у сільській місцевості, де дороги, сходи та будівлі зовсім не пристосовані.
«Не всюди є ліфти. І коли треба, наприклад, оформити документи – а кабінет на другому поверсі, – людина змушена буквально стрибати на одній нозі. Це важко. Були моменти, коли я просто фізично ставала плечем, допомагала перенести, підтримати», – говорить жінка.
Попри всі виклики, вона переконана: не існує «ідеальної» підтримки.
«Ми ніколи не навчимося робити все на 100% правильно. І це нормально. Треба дозволити собі помилку. Якщо не знаєш, як допомогти — краще прямо спитати. Сказати: «Я готова, але не знаю як. Підкажи». Це набагато ефективніше, ніж надмірна опіка, яка іноді навіть дратує».
Реакція суспільства: між співчуттям і замовчуванням
Ще один аспект — реакція оточення. Чи готове суспільство приймати людей, змінених війною?
«Усе дуже по-різному. Хтось реагує надмірною увагою. Наприклад, на вокзалі одразу кілька людей одночасно намагаються уступити місце. Я розумію, що вони хочуть допомогти. Але для самої людини це часом виглядає як тиск. Я бачила роздратування. Є й інший полюс — коли люди не знають, як реагувати, опускають очі, намагаються оминути», – розповідає психологиня.
Водночас є і приклади простої людської адекватності, які Вікторія цінує найбільше.
«Найкраще, коли людина спокійно запитує: «Потрібна допомога?» – і сприймає будь-яку відповідь. Якщо треба – допомагає. Якщо ні – дає людині йти самій. Це – найправильніший варіант».
Ресурс для себе: як втримати баланс
Як психолог і дружина ветерана, Вікторія добре розуміла: щоб допомагати іншим, треба дбати й про себе, бути уважною до себе. За її словами, цьому не вчили з дитинства — прислухатися, розуміти себе, і давати собі час і простір бути такими, як є. Для неї джерелом ресурсу стала власна професія. Допомога іншим, відчуття користі — це давало їй сили рухатися далі. Не менш важливою була спільнота.
«Будь-якому випадку нам потрібно кудись вивільняти емоції. Не можна просто взяти себе в кулак і беземоційно реагувати. Тому мене рятувало те, що поруч були люди, кваліфіковані в темі, які не давали зайвих порад, а могли просто вислухати».
Вона наголошує: просити про допомогу — не соромно. Це може бути близька людина, професійний психолог чи навіть спільнота в інтернеті. Головне — не залишатися наодинці. Багато жінок, за словами Вікторії, не мають поруч психолога чи друга, який розуміє. Тоді варто використовувати доступні ресурси.
«Шукайте групи у місті, телеграм- чи вайбер-спільноти. Є безплатні консультації, онлайн-сеанси, ініціативи. Часто люди кажуть: «Та що там ті психологи…» Але коли починають говорити, стає легше. Це як у поїзді – незнайомцю можна все розповісти, і вже легше далі їхати».
Мрії та орієнтири
Минув час від найважчих моментів, і тепер Вікторія має чітке розуміння своєї місії.
«Я пішла в цю професію, бо хотіла бути корисною. І бачу, що в мене це виходить. Військові починають більше довіряти. Буває, навіть запрошують дружин на зустрічі. Це велика перемога, адже тоді працюєш одночасно з обома».
На її думку, адаптуватися мають не лише цивільні, а й військові. У кожного — свої звички, свій досвід війни, і повернення до мирного життя вимагає нових навичок. Вона вірить, що чим більше людей навчаться налагоджувати комунікацію й справлятися зі своїми станами, тим менше буде зла і шкоди у суспільстві, а щасливі люди не будуть шкодити іншим.
Вона зізнається, наразі для неї слово «мрія» сьогодні звучить інакше.
«Зараз важко говорити про мрії, бо не знаєш, що буде завтра. Але має бути ціль, має бути бачення. Для мене це — робити все можливе, аби люди вміли справлятися, спокійніше переживати складне, підтримувати одне одного. Це, швидше, моя ідеологія».
І саме цю ідеологію вона щодня втілює у своїй роботі з ветеранами та їхніми родинами.
Матеріал підготовлено громадською організацією «Подільський діалог» в рамках проєкту «Сила поруч: жінки, які тримають тил», що є частиною проєкту «Жінки, мир, безпека: діємо разом», що виконує Український Жіночий Фонд за підтримки Уряду Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Читайте також про інших героїнь проєкту:
Ольга Тайбасарова: «Коли чоловік у полоні, ти маєш стати опорою»
«Ми – їхній ресурс»: як хмельничанка Лілія Аршинова через творчість лікує рани від війни
Підтримка ветеранів через спорт – шлях хмельничанки Тетяни Гуранської
Хмельничанка Олена Чорненька про стосунки після фронту: як зберегти близькість та подолати травми
Всі новини на одному каналі в Google News
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook
Читати інші новини
