Табуретка, Винниченко, самогубство: як завершився театральний фестиваль у Хмельницькому

Протягом п’яти фестивальних днів хмельничани та гості міста могли розширити свої знання про сучасний український театр та поповнити скарбницю емоцій справжнім живим мистецтвом перевтілення. Разом з заключними виставами фесту закривали подію і наші кореспонденти.

На фінальний день фестивалю як завершальний акорд залишили два твори корифеїв української драми: «Брехню» Володимира Вінниченка та «Безталанну» Івана Карпенка-Карого. Як звучить українське історичне мистецтво через призму сучасної режисури  та про журливий «клей» класичних творів – далі у матеріалі.

Вже можемо сміливо підсумувати, що дивитися п’ять днів поспіль сучасний український театр – справа не з легких. Тож можемо ще раз захопитися витримкою організаторів та натхненників події, адже у формуванні шортлисту вони дійсно проробили колосальну роботу. Так, кожного фестивального дня професіоналам обласного театру ім. М.  Старицького вдавалося у всьому кольорі емоцій та майстерності підсвічувати кожну з представлених вистав. З увагою до деталей організатори підійшли навіть до просторів, в яких ставилися вистави, щоб не викривити їх розуміння і сприйняття глядачем.

Першою з двох завершальних фестивальних вистав стала «Брехня» Володимира Винниченка в інтерпретації Рівненського академічного українського музично-драматичного театру. Почнімо з нашого улюбленого – аналізу сценографії до початку вистави. Перед нами постав витриманий етюд в сірому – меблі і предмети вже попереджали глядача про акцент на головному – історії та її дійових особах. Особливо нарочито з усіх об’єктів на сцені виділявся табурет. Тут і промайнула думка про його особливу роль у виставі, але про це – згодом. Зала занурюється у темряву.

Перша мізансцена – німа молитва. За кого і чому так скорботно? Але на зміну їй приходить весела метушня. За кілька хвилин на сцені вже юрба жінок, які сфокусовані на приготуванні гостини. Всі вони просто осяяні світлом, адже їх вбрання – молочно-біле, а посмішки – справжнє сонце. За презентованою історією ми поринаємо у життя родини, яка складається з чоловіка Андрія Карповича(*за описом – хворобливого і дуже зайнятого винаходом двигуна) та романтичної жінки – Наталі Павлівни (*музикантки). В буденні простори життя сім’ї от-от мають увірватися родичі чоловіка, тож дружина з кухаркою та служкою ладнають останні приготування до гостей. Розглядаючи убранство дому, глядач розуміє, що колишня розкіш потерпіла від часу, меблі похилились, стіл не ломиться від наїдків, кухарка давно має борг перед бакалійником. Але з розмов жінок ми розуміємо, що ось-ось прийде благословення – через продаж патенту чоловіка-винахідника.

Раптово в простір приготувань вривається перший чоловік – молодий і привабливий поет – Антін Михайлович (Тось). З кількох фраз героя до господині Наталі Павлівни ми розуміємо, що між ними є романтичний зв’язок. Коханець тисне на коханку, щоб вона розірвала офіційний шлюб з чоловіком, на що вона парує йому болем оточуючим людям, який вони принесуть в разі того, якщо викриється правда. А ще, в калейдоскопі її аргументів їх майбутнє злидарство, адже він – поет, а вона – музикантка. Їх діалог переривається гостями – сестрою та батьком чоловіка Андрія Карповича. Починається вечеря. На цьому місці глядача охоплює розуміння, що він напряму є учасником даної сцени, адже актори настільки природньо відтворюють атмосферу початку 20 століття, рухаються в якомусь легкому танку, обволочуючи смаком кожне слово. А ще, майже кожну сцену супроводжують вокальні партії героїв – звучить українська пісня. Кожен діалог, кожна мізансцена заворожує красою, майстерністю відтворення.

Повертаючись до сюжету – з кожним новим діалогом ми розуміємо, що почуття до господарки дому має не тільки молодий юнак, але й компаньйон чоловіка Іван Стратонович. Троє чоловіків в житті однієї жінки презентують три суть любові за Винниченком – любов-жалість (свідома самопожертва), романтична любов (материнська любов), любов-стихія (демонічне наслання). Стосовно випадку Наталі – це чоловік (жертва), любовник (романтика) і компаньйон (фатум). Так, з сцени у сцену ми мандруємо разом з Наталею Павлівною тими катастрофами самосвідомості і честі, які вона переживає під впливом об’єктивної любові трьох (*а чи любові?). Так, чоловік ділиться з нею, що в разі її зради – волів би краще пережити смерть дружини (*йому б було б так «легше»), любовник Тося – тисне і погрожує, то самогубством, то що покине її, як вона від чоловіка не піде, а «друг» родини шантажує її любовними листами Тосі і звинувачує в бажанні наживи на патенті чоловіка. І ось – пообіцявши кожному себе – таку як вони хочуть: вірну, палку, власну, розкаяну, жінка обирає четверту – смерть.

Так, під розпал веселощів (*через отриманий контракт чоловіка), в товаристві друзів, рідних, рідних-любовників і любовників-друзів, вона видирається на табуретку (*а ми ж казали!) і з пістоля, яким їй погрожував любовник – цілить у скроню й відправляється в останній політ.

І все це під музику, галас, шампанське, сміх і жарти. І з цих часів, справді, нічого не змінилося. Винниченко у 1910 році писав цю п’єсу під впливом свого захоплення філософією Ніцше (*а в нього взагалі була собака в голові, якщо що) і на той час, підсумував прочитане – «крихкістю моральних понять суспільства». А хто краще може писати за моральність, як не Винниченко – нудист, свінгер і прихильник вільних відносин.

Це п’єса, як і вся класика апелює до незмінності звичок суспільства, як в 1910, так і в 2025 – жінка продовжує бути об’єктом, який винен всьому і всім. Тож, кулею автор випускає Наталю на свободу, а глядацький зал нарешті видихнути, витерти сльози і порушити мистецьку тишу вигуками «Браво!»

Підкреслимо, що твір і його втілення акторами Рівного – це високоякісний подарунок людям розуміючим і знаючим, про нашу культуру і її театрально-драматичну компоненту. Так, більшість українських драматургів писали про: зраду, брехню, журбу, скорботу, жаль, втрату, неволю і ще багато «веселих» тем. Бо відчували, переживали все це протягом нашої історії, і далі сучасні майбутні класики зайняти ци вже, ті, які не шароварно-байрактарні, а справжні «до жил» оспівувачі нашої долі калібру 2025.

Захоплені грою, словом, матеріалом, сценографією, костюмами, оздобленням і навіть табуреткою – ми рекомендуємо зловити цю виставу і відчути її, як відчули ми. Адже дійсно, протягом майже двох годин було соромно голосно дихати, адже так вже спокійно-мистецьки дихала сцена. Браво українському генію кожного покоління, браво Рівненському академічному українському музично-драматичному театру і кожному, хто долучився до творення цього дива нашої скарбниці ідентичності! Браво! Біс!

А про насправді фінальний спектакль «обличчя до обличчя» – психологічну драму «Безталанна» Івана Карпенко-Карого в інтерпретації Житомирського музично-драматичного театру ім. І. Кочерги читайте у наступному матеріалі, адже місце українській драмі є в кожному дні.

А попередні репортажі з фестивалю читайте за посиланнями:

Багатогранням Шекспіріади відкрили театральний фестиваль у Хмельницькому

«Украдене щастя» показали хмельничанам у другий день фестивалю «Face to face»

Виставу про «чорного ельфа» показав Львівський театр на фестивалі у Хмельницькому

Жриці кохання та вовки вийшли на сцену у четвертий день театрального фестивалю у Хмельницькому

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook