Мокрі та безталанні: заключна вистава фестивалю «Face to face» зірвала шалені овації

П’ять вечорів хмельницький прошарок поціновувачів сучасного театру мав чим втамувати апетит пізнання, відвідуючи Всеукраїнське бієнале камерних сценічних форм «Face to Face». Протягом всіх фестивальних днів наші кореспонденти сумлінно дивилися і вдивлялися у кожну виставу, що переповісти її зміст і цінність вам – читачі. Проте все прекрасне має свій кінець і ми підходимо до вистави-закриття фестивалю.

Творці програми фестивалю ще на пресконференції інтригували журналістів стосовно крайньої вистави – психологічної драми «Безталанна» Івана Карпенко-Карого, яку мала представити трупа та головна режисерка Житомирського музично-драматичного театру ім. І. Кочерги, заслужена діячка мистецтв України Наталія Тімошкіна. Через складну сценографію для цієї вистави організатори зробили виняток і перенесли її на головну сцену обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Старицького, замість сцени в «Антракті». Тож цієї вистави ми, як і інші фанати фестивалю, чекали з особливим передчуттям.

І ось ведуча востаннє зачитує вітальні слова, розповідає про всіх долучених до медіа-підтримки фестивалю (про Поділля NEWS в тому числі), про експертну групу майбутніх театрознавців (коментарі яких стосовно вистав можна почитати на сторінці театру – авт.), яка працювала на події, і вітає театр, який «мовить від серця до серця…». Світло згасає і починає свою промову остання вистава фестивалю «Face to face».

Варто зазначити, що дійсно декорації сцени поглинули її всю: биті дзеркала, їх уламки промовляли зрозумілою метафорою – будуть «битися» долі. До речі, не можемо не згадати, що головним художником вистави виступив Руслан Прокопчук, який дійсно відтворив настрій твору Карпенка-Карого у кожному просторовому об’єкті, щоб максимально налаштувати глядача на класику української трагедії.

Тож знайомимось з дійовими особами – закохані Гнат та Варка, які через непорозуміння і наклепи оточення псують свої стосунки і дуже буйно сваряться. Як і заведено у характерних героїв, ніхто нікому не хоче поступатися. Навпаки, обоє прагнуть викликати ревнощі одне в одного, для чого заводять інші стосунки. Так, Варка приймає сватання Степана, а Гнат зваблює дівчину Софію, яка вже довгий час у нього закохана. Не зумівши домовитися, колишні закохані з шаленством пірнають кожен у нові стосунки. Варка виходить заміж за нелюба і відчуває цю не любов в собі кожної миті співжиття з чоловіком, допоки його не забирають у солдати. А Гнат не зчується, як теж вже має за дружину Софію, яка до того ж швидко вагітніє. Але що у Гната, що у Варки «ниє» і болить в серці, адже живуть не з тими.

Врешті,  стомившись від одинокості і сердечних мук, Варка переходить до дій – намагається звабити Гната. І це їй вдається.

На цьому місці дуже хочеться зазначити, що кожен епізод вистави оздоблений просто космічного рівня хореографією. Актори настільки легко і вправно виконують повноцінні постановки у контемп-стилі, що це викликає щире захоплення. Складні підтримки, пластичні етюди і абсолютна синхронність – всю виставу глядача не полишає думка, що насправді перед нами професійні балетні артисти.

А ще – це дуже тонкий музичний смак у виставі, адже рідні з дитинства народні українські пісні (лейтмотивом вистави є народна пісня “Ішло Дівча Лучками”) поєднуються в гармонійний ансамбль з сучасними творами таких команд, як: гурт «Panivalkova», Alina Pash тощо.

Особливої уваги з точки хору естетики подання матеріалу і загалом потужного мистецького рішення є сцена зради, тобто інтимна сцена між Гнатом і Варкою. Їхній пластичний пристрасний танець тіл, а за виконанням – і душ – завершує дощ, який, падаючи на розпалені еросом тіла, не стишує азарту, а навпаки – розпускає його електрику та швидко шириться залою.

Скажемо вам з власного досвіду – цю сцену можна переглядати безкінечно і знаходити в ній все нові і нові моменти натхнення і захоплення. Навіть в її завершенні, адже переривається ця пристрасть виходом Софії, яка теж потрапила під цей «дощ», як в прямому сенсі, так і в метафоричному. Оскільки любов її чоловіка з Варкою затопила і її, а точніше втопила (*це метафора, бо кінець інший).

Ми спостерігаємо розв’язку – жорстоку і несправедливу, що перегукується з власне назвою твору – «Безталанна». І тут неможливо не згадати про автора твору – Карпенка-Карого, який завершив п’єсу у 1886 році. Але у першій редакції за два роки до того твір мав назву «Хто винен?». Цікаво, що митець стосовно першої назви переписувався ще з одним корифеєм української драматургії – Михайлом Старицьким, в листі якому зауважував наступне:

Я взяв життя. А в житті не завжди драма розігрується за такими законами логіки, щоб не залишилося місця для запитання: «Хто винен?»

Відповімо за майстра – насправді не винен ніхто, просто люди такі люди, які іноді з простого непорозуміння можуть створити справжню кровопролитну драму. І якщо пишуть про рушницю в першому акті, яка стріляє в останньому, то в нашому випадку це скло. Адже саме на склі героїні виставі танцюватимуть:  останній танець – Софія і танець божевілля від скорботи – Варка. Так, все закінчиться трагічно – не витримавши зради чоловіка Софія скоротить собі віку саме шматком скла. Тримаючи бездиханну дружину, до залу мовить Гнат: «О, краще б ти, моя безталанная, мене поховала, ніж я маю тебе поховать…». Так закінчується вистава.

І тут потрібно зауважити, що цей фінал відрізняється від того, який  залишив нам класик. Адже за Карпенком-Карим Софію на смерть забиває саме п’яний Гнат, якого намовляє його мати. Як і фінальну фразу проголошує батько Софії. Але на то він і сучасний театр, щоб адаптувати і переосмислювати.

Підсумуємо – це було неймовірно якісно, професійно і з серцем. Ці емоції відчув і зал, який викликав на поклон трупу житомирян понад пів десятка разів і кожного разу все активніше.

Фестиваль завершено, вистави відіграно. Класичні і сучасні – оповідають вони спільне про одне – людей і цю землю, які нерозривно пов’язані, бо виховують одне одного. На завершення хочеться знову і знову підкреслити одне – ходіть у театр, адже він мовить про наше і для нас, віддзеркалює нашу дійсність, її багатограння і в красі, і в зраді. Сьогодні такі досвіди утверджують в нас гордість і розуміння, за що воюємо і чому, бо такої культури і мистецтва, як в Україні, немає ніде, тому й крадуть і нищать. Пишаємось, дивимось і   дізнаємось, бо воно того варте!

Нагадаємо за хронологією, що показували під час фестивалю «Face to Face» у Хмельницькому:

Багатогранням Шекспіріади відкрили театральний фестиваль у Хмельницькому

«Украдене щастя» показали хмельничанам у другий день фестивалю «Face to face»

Виставу про «чорного ельфа» показав Львівський театр на фестивалі у Хмельницькому

Жриці кохання та вовки вийшли на сцену у четвертий день театрального фестивалю у Хмельницькому

Табуретка, Винниченко, самогубство: як завершився театральний фестиваль у Хмельницькому

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook