«Допоможи собі сам»: як мешканці сіл на Хмельниччині вирішували та вирішують свої побутові проблеми

Жити в селі завжди було і досі є складним завданням. Попри пафосні заяви про те, що «Україна – аграрна країна», «Село нас годує», «Сільське господарство є одним із ключових секторів економіки, який не лише забезпечує продовольчу безпеку країни, а й робить суттєвий внесок в експортну виручку» тощо, селяни завжди були і, знову ж таки, є у менш вигідній позиції, якщо порівнюватися з мешканцями міст, коли йдеться про те, щоб реалізувати базові побутові потреби, як от: зробити зачіску на якусь урочисту подію або банально підстригтися, поремонтувати годинник або побутову техніку, залатати одяг або взуття… Про медичне обслуговування згадувати не будемо. Так, зараз у багатьох селах є амбулаторії сімейної медицини, але здебільшого йдеться про більш-менш великі населені. А ті, в яких залишилося мінімум мешканців, мають пройти певний квест, аби дістатися до лікаря у разі нагальної потреби, бо автобусне сполучення між віддаленими і не дуже селами та містами – це часто-густо щось із категорії «згадала баба, як дівкою була». Добре хоч базовими продуктами селяни можуть себе при біді забезпечити самостійно, але, знову ж таки, якщо є на це здоров’я і гроші.

Але ми сьогодні не про це. Точніше не про все в комплексі, бо вийде надто багато тексту, а про те, як задовольняли свої побутові потреби мешканці сіл Хмельниччини 20 років тому. У рубриці «Гортаючи старі підшивки» аналізуємо публікацію «Ні тобі шила, ні тобі мила» у газеті «Подільські вісті», автором якої є Костянтин Зварич, публікації якого можна почитати і в нас, на сайті «Поділля NEWS».

Починається текст оптимістично:

Колись у великих селах були будинки побуту, в яких можна було підстригтися, поремонтувати годинника та взуття, пошити сукню або спідницю. У менших населених пунктах, селищах та селах діяли прийомні пункти, куди періодично приїжджали майстри ремпобуттехніки. Так колись селяни вирішували свої дрібні побутові проблеми безпосередньо на місці. Але часи змінилися. Редакція й вирішила з’ясувати, де наразі селяни ремонтують взуття, зіпсовані електро- та радіотехніку. Для цього було відвідано три південні райони: Ярмолинецький, Дунаєвецький і Кам’янець-Подільський».

Про життя-буття у селі Солобківці на Ярмолинеччині журналісту розповів місцевий мешканець Олександр:

У Солобківцях кількадесят років тому було збудовано будинок побуту, де розташовувалася низка майстерень. Наразі триває занепад – усі майстерні позакривалися, залишився лише якийсь міні-цех по ремонту та виготовленню готового одягу. Як ми вирішуємо інші побутові проблеми? Якщо ти чоловік і в тебе нормально виросли руки, то дрібний ремонт взуття робиться безпосередньо вдома. На крайній випадок завжди є кум, брат, сват, які мають необхідний реманент і досвід.

Щастило тоді, 20 років тому, мешканцям Солобковець і з перукарями: в селі на дому надавав послуги фахівець.

Мене й дружина постриже, а сама вона ходить до майстра. Його послугами, до речі, користуються не тільки жінки нашого села, а й навколишніх сіл. Була, щоправда, спроба замовити у Хмельницькому перукаря – перед весіллям усі дівчата робили зачіски, але вона закінчилася невдало: на зворотній дорозі до обласного центру машина потрапила в аварію. З того часу ми більше не ризикуємо: користуємося послугами місцевого фахівця, – розповів Олександр.

Однак, як йдеться у публікації, приклад Солобковець – це був швидше виняток з правил. Бо в інших відвіданих селах ситуація вже тоді була набагато гірша.

Ось яку картину  з побутового обслуговування населення змалювала Євгенія з села Воробіївка на Дунаєвеччині:

Нічого у нашій Воробіївці немає. За усім треба їхати до Дунаєвець. А до нього десяток кілометрів, автобус ходить лише двічі на день о сьомій ранку та об одинадцятій. Уявіть, як він набивається, коли усі бажаючі потрапити до району в нього сідають. Тому намагаємося без нагальної потреби нікуди не їздити.

Ремонтувати взуття? Ходимо в тому, що є, поки не зноситься. А його не дуже шкода, бо по хаті – це дешеві капці, на город – резинові чоботи. І ті, і інші витримують довго. Звісно, якщо комусь треба підбити або поремонтувати святкові, то доводиться їхати до Дунаєвець. А щодо перукарень? Чоловіки один одного навчилися стригти, жінкам складніше, особливо молодицям.

На відміну від Солобковець, пише автор, мешканці Воробіївки і за радянських часів були позбавлені найменших «побутових благ».

Хоча це й не дивно: село знаходиться не на трасі Хмельницький – Кам’янець-Подільський. Крім того, воно відносно невелике – 600 мешканців.

Насправді за нинішніми мірками, це, можна сказати, дуже велике село, адже наразі на Хмельниччині є села, де мешкають від 3 до 10 осіб. І про будь-які блага, крім елементарних, електропостачання та, подекуди, мобільного зв’язку та інтернету, там немає нічого від слова «зовсім».

Рушаючи ще південніше, було вирішено вибрати більше село, яке розташоване безпосередньо на транспортній артерії, що зв’язує південь та центр області. До речі, протягом усього шляху до Кам’янця-Подільського у селах не було видно жодної взуттєвої майстерні чи перукарні. Про ситуацію з побутовим обслуговуванням у своєму селі розповів мешканець села Колибаївка Кам’янець-Подільського району Михайло Гнатович.

Кожна нова влада обіцяє щось зробити для села, але тільки під час виборів. Після – забувають свої обіцянки, і все залишається по-старому. От наше село, скажімо, велике – десь на 800 дворів. Знаходимося в 5 кілометрах від Кам’янця-Подільського, а в нас нічого як не було, так і немає. Немає перукарні, майстерні по ремонту взуття. Колись, за радянських часів, хоч інколи якась ремпобуттехніка приїжджала – ремонтувала. А зараз і її немає. В селі відсутня навіть лазня. Як так можна жити?

А ось іще коментар від дружини Михайла Гнатовича:

Та що там лазні? В нас немає де голку купити. Єдине, що є, слава Богу, медпункт. Але в ньому… Як сестричка випише ліки – знову треба їхати до району. Ні, елементарні аспірин-анальгін є. А от в мене тиск. Виписала ліки, я поїхала до міста, а вони 49 гривень коштують. Де я візьму такі гроші? Так і купила лише половинну дозу. Нічого немає в селі: ні перукарні, ні взуттєвої майстерні. А в нас же зараз капіталізм. То невже важко організувати якісь пункти обслуговування селян, бо з нас вже взагалі знущаються.

Далі у статті йдеться про те, як можна було б розв’язувати цю проблему. Там були різні варіанти: і про рейди фахівців по селах, і про навчання місцевих мешканців основ необхідних професій. Проте, розповідати про це марно, адже 20 років потому ситуація у багатьох селах Хмельниччини не те що не покращилася, а навпаки, погіршилася. Особливо в тих, які розташовані далеко від транспортних артерій. Хоча, пропозиції, висловлені у 2005 році самими ж селянами, можна було б реалізувати і зараз. Якби була, як то кажуть, політична воля та розуміння потреб людей, які живуть в прямому сенсі цього слова на околицях цивілізації.

Дякуємо за сприяння у наповненні рубрики Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці. Інші матеріали можна знайти за тегом підшивки на сайті Поділля NEWS.

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook