Як помститись комусь через написання книжки

Присвятити комусь книгу – велика честь і благородний жест, чи не так? Таке повідомлення пишуть урочисто на окремій сторінці, ніби встановлюють “золоті ворота” перед входом у текст твору. Присвячують зазвичай людині, яка мала великий позитивний вплив на письменника. А що робити з тими, які мали негативний?

Що робити з тими, хто вам не подобається, але доля таки з ними звела? Пропоную монетизувати цей досвід, розписатись і всебічно розвинути сюжет книги, яку ви бажаєте написати. Замаскувати тих, кому б ви точно нічого не присвячували, у непривабливих, а часом навіть огидних рисах героїв. Зробити такий «тихий» подарунок собі і нікому про це не казати. А якщо мислити глобальніше, то це, можливо, зрозуміють наступні покоління.

Терапевтичне письмо – поширений прийом у терапії. Часто психологи пропонують клієнтам написати листа своїм кривдникам, таким чином випустивши емоції. Існує навіть такий прийом, як «лист кривднику». Його використовують у різних напрямках, особливо у когнітивно-поведінковій терапії, експресивній терапії та терапії травми.

Основна ідея полягає в тому, щоб висловити свої емоції письмово. При цьому відправляти листа адресату не обов’язково. Психологи кажуть, що часто люди відмовляються таке писати, аргументуючи це небажання так: «Ті люди, які мене скривдили, цього не варті», «Вони мене в житті не можуть почути і зрозуміти, чим вони мене ображають, то навіщо я їм буду ще листа писати, витрачати на це сили».

Тим, хто таки наважиться це написати, психологи радять знищити, сховати або зберегти цей лист як засіб рефлексії. Але якщо у вас є бажання написати книгу, тим більше роман, то навіщо марнувати такий цінний літературний матеріал, якщо все можна роздрукувати і роздати людям? Хай читають і теж посміються! Так-так, більшість образ є комічними. Ви самі потім це зрозумієте, коли книга вийде друком. Проблема зникне, а ви завдяки їй долучитеся до письменництва.

Саме про це ми поговоримо в цьому матеріалі.

Почнемо з того, що під рукою. Ваші «любі» родичі

Пишучи про ворогів, ми звертаємося до себе – це головний меседж цього методу. Марсель Пруст – один із найяскравіших прикладів письменника, який черпав натхнення зі свого особистого життя, емоцій і спогадів. Його твір «У пошуках втраченого часу» часто називають автобіографічним романом у масштабі епопеї. У ньому він розписав спогади та дитинство, приділяючи увагу нюансам взаємин із родиною та друзями. Це робить його твори надзвичайно особистими, майже як щоденник. Окрім романтичних тем, у «У пошуках втраченого часу» він досліджує заздрість, інтриги та соціальні конфлікти, часто підсвідомо переносячи власні неприязні взаємини у художні образи.

Одразу скажу: не треба дивитися на своїх недолугих родичів як на готових героїв книги. Ми не беремо повністю характер людини для створення героя вашої повісті, бо жодна людина в цьому світі не є таким феноменом, з якого можна списувати абсолютно все. Навіть у відомих селебріті є ціла команда, яка «підсвічує» її чи його риси під правильним кутом, щоб на них був попит у публіки. У випадку з родичем, який, до прикладу, вас дратує, ми беремо якісь характеристики, що вас відверто тригерять, і передаємо їх герою. Будь-яка яскрава емоція – ресурс, яким варто наповнити вашу книгу, якщо його розмістити у правильному місці в тексті.

Під час написання своєї третьої книги «Перезапуск» я спеціально з однією токсичною людиною не переставала спілкуватися, бо в мене була недописана сюжетна лінія, і я просто чекала нових вибриків «мого піддослідного матеріалу», щоб доповнити її. Це в мене зайняло, не багато-не мало, аж сім місяців. А коли все було готово, моя «токсична муза» полетіла у чорний список без пояснень – так само, як летить обгортка від «Снікерса» у смітник.

З іншої людини я взяла повадки для однієї з героїнь своєї книги «У чужому морі», щоб подивитися, як на її спосіб життя відреагують мої читачі. Вона мене, до речі, не дратувала, а просто дивувала своєю пасивністю, тому мені було цікаво, чи таку саму реакцію це викличе у моїх читачів. І що я можу сказати, коли тираж цієї книги вже майже допродався? Так, більшості вона не сподобалася, але були випадки, коли люди захоплювалися нею. Така реакція читачів допомогла мені відсторонитися, проаналізувати свої почуття та ситуацію.

Подібне написання допомагає прожити емоції без ризику конфлікту. Є випадки, коли ризик може перерости у небезпеку, особливо коли та людина вкотре хоче вивести вас на емоції. Така навичка дуже важлива. А пишучи книгу, ви будете сприймати такі моменти не як подразник, а як об’єкт дослідження.

До того ж, нотування сварок є дуже цінним матеріалом для роману, адже передати емоції й предмети дискусій із життя важливо, і це не так легко придумати. А це цілий калейдоскоп, який складається з гніву, образ, смутку, страху — саме того, чого так бажають читачі.

Перевірено: після того, як книжка пішла у світ, образа відпустила, і реакція на вибрики цієї людини взагалі стала відсутньою. Бо важко ображатися на людину, коли вона просто хоче кольнути вас якимось недолугим коментарем, а її вибрики й риси вже описані й лежать у формі фізичного примірника на полицях багатьох бібліотек України та за кордоном.

У класичній українській літературі теж є випадки, коли конкретні особи з життя автора були обіграні у художній формі. Так, Тарас Шевченко в деяких сатиричних поезіях висміював своїх кривдників і недоброзичливців. Леся Українка у драмах, хоча часто у символічній формі, «знущалася» з суперників у коханні або особистих опонентів. Шекспір має досить багато антагоністів — наприклад, в «Отелло» або «Макбеті» — створених на основі реальних людських інтриг та особистих ворогів у його житті або в англійському дворі.

Ваш колишній і колишній Тейлор Свіфт нічим не відрізняються

Практично в кожній книзі є любовна лінія, і в більшості випадків автори використовують власний досвід — зазвичай плачевний. Багато артистів сприймають розриви та зради як натхнення для написання пісень. До прикладу, Адель — Someone Like You та Hello (натхненні її минулими стосунками), Кеті Перрі — The One That Got Away та частини Teenage Dream, також базуються на особистому досвіді. Джастін Тімберлейк — Cry Me a River, нібито натхненна його розривом із Брітні Спірс.

Понад 50 пісень Тейлор Свіфт вважаються такими, що розповідають про розриви стосунків, сердечні болі або нерозділене кохання.

Чи відрізняється ваш колишній своїм дурнуватим характером і поведінкою від колишніх Тейлор Свіфт? Ні. Чи треба використовувати цей досвід як фактуру для написання вашої омріяної книги? Безперечно.

До речі, не обов’язково чекати, поки теперішній стане колишнім — можна вже починати за ним записувати. Так після завершення відносин, гортаючи сторінки вашої новели, ви будете мати відчуття, що та закоханість, яка подразнила ваш мозок на якийсь період була не дарма.

Пруст часто описував стосунки, які мали пряме відношення до його власного життя, хоча й приховував імена реальних людей. У його творах особисті переживання — не просто фон, а центр оповіді, що робить його літературу надзвичайно інтимною та психологічно точною. І у вас так вийде, якщо вчасно все нотувати.

Меседжі ненависті, які варто передати далі в люди

Тарас Шевченко у поемі «Кавказ» та деяких сатиричних творах критикує царський режим і його офіцерів. Також він багато писав про утиски української культури та духовного життя під владою росії. У багатьох сатиричних віршах Шевченко прямо чи приховано висміює конкретних представників російської влади — очевидно, що їхні шляхи справді перетиналися, і він це не вигадував. Підозрюю, що його твори це не просто нотатки історичного контексту, а радше нотатки власної ненависті до вищезгаданого.

Іван Франко у соціально-політичних творах висвітлює утиски українців під владою росії та Австро-Угорщини (для порівняння, але зосереджено саме на Росії). У творах Пантелеймона Куліша, зокрема у «Чорній раді», російські чиновники часто зображені як репресивна сила. Марко Вовчок у соціальних оповіданнях показує, як «руська влада» впливала на життя селян. Вони всі були очевидцями цих подій, і я впевнена, що у більшості випадків вони не намагалися передати меседж нам, наступним поколінням, а просто «виписували лють» в першу чергу для себе особисто.

Українські письменники писали і продовжують писати про ненависть до всього російського. У сучасній українській літературі цілком виправдано простежується цей тренд: письменники хочуть виписати свою лють, передаючи своїм героям історії з життя в радянському союзі, які довгий час були романтизовані. Вони ніби прагнуть розповісти молодому поколінню, яке ще недавно дивилося «Іронію долі» у новорічну ніч, як усе було насправді — щоб ті знали, що Росія була гнилою ще з моменту свого заснування. Це теж робота з емоційним ресурсом і вивільнення емоцій очевидців тих подій.

Водночас цей феномен я б назвала листом самому собі, адже він допомагає розібратися з внутрішніми конфліктами, підтримати себе або дати пораду своєму минулому «я», яке колись стикнулося з несправедливістю, пригніченням чи порушенням прав.

Коли ми пишемо про те, що викликає в нас негативні емоції, і передаємо їх через героїв, то вчимось розрізняти їх — «страх» і «сміливість» — і таким чином опрацьовуємо внутрішній конфлікт.

Для збору матеріалу варто вести щоденник емоцій, який практикується у психотерапії. Це регулярне ведення записів про переживання, думки та настрої. Така практика допомагає відслідковувати закономірності у поведінці та емоціях.

Через персонажів та епізоди Пруст досліджує світ французької аристократії й буржуазії, показуючи, як особисті стосунки переплітаються із соціальними нормами. У «Портреті Доріана Грея» Оскара Вайльда також можна знайти елементи конфлікту та соціальної неприязні, які відображають його власний досвід із критиками та людьми з близького оточення.

Не тримайте суперечності вашого суспільства  всередині себе

Шевченко і Франко писали про ворогів національного руху та культурного відродження, а Ольга Кобилянська — про консерваторів і традиціоналістів. Це внутрішні конфлікти їхніх часів, які безперечно їх бентежили.

 У своїй другій книзі «У чужому морі» я устами героїні звернула увагу на дипломатію, з якою кілька років була тісно пов’язана, і на те, як змінилося моє враження від неї після початку повномасштабного вторгнення. Відчай і лють через бездіяльність міжнародних організацій я передала через позицію своєї героїні. (Відверто кажучи, тішуся, коли отримую відгуки, що це перегукується з почуттями моїх читачів).

Будучи громадянкою Франції з азійським походженням, вона показала, як повномасштабне вторгнення росії в Україну перегукується із загарбницькими діями, які в Камбоджі колись вчиняли французькі імперіалісти.

Ще одна суспільна тема, яка мене особисто непокоїла в Туреччині, — відсутність прав у ЛГБТ-спільноти, звірства, що вчиняються над її представниками, та те, на що вони змушені йти, аби просто фізично вижити в цій країні.

За бажанням, ворога можна зробити своїм другом в книзі

Лист прощення — це лист людині, яку хочеш пробачити, щоб нарешті знайти внутрішній спокій. Важко. Майже нереально. Але можливо.

У книзі героя, списаного з вашого кривдника, можна поставити перед певними обставинами чи діалогами, у яких поступово проявиться його «список переваг і недоліків». Це, швидше за все, допоможе побачити ситуацію об’єктивніше й усвідомити власні емоційні реакції.

Можливо, у вас виникають запитання на кшталт: «Чи варто про них писати?», «Чи вони взагалі гідні такої честі — бути згаданими в книзі, навіть анонімно, навіть ледь помітно?» — як кажуть скептики у психолога, про яких згадувалося на початку.

Одне скажу напевно: це допоможе вам посміятися з усього, що сталося, а з часом — зовсім забути. Тому відповідь однозначна — так.

Про авторку: Катерина Загородня – журналістка, освітянка, письменниця та книголюбка з багаторічним досвідом. Працює у жанрах non-fiction та fiction, тематики своїх книг фокусує навколо питань міжнародних відносин, країнознавства, фемінізму та антропології людини. У своїх перших книгах «Я працюю між Європою і Азією» та «У чужому морі» досліджувала будні робітників і життя емігранток у Туреччині. У третій книзі “Перезапуск”, яка є завершальною з цього географічного діапазону, устами й діями героїв авторка рефлексує над темами християнства та ісламу, а події відбуваються в Україні, зокрема в Хмельницькому.

Читайте також інші блоги авторки:

Чому засинати за читанням і викидати книги у смітник – це нормально

Не все, що радять, треба читати, або Як обрати «свою» книгу