Письменниця Ольга Сидоренко: «Дітей з інвалідністю мають бачити, про них мають чути»

Ольга Сидоренко повністю змінила сферу діяльності у тридцять п’ять років. До того працювала за освітою – економісткою на підприємстві «Укрпошта», а зараз вона – письменниця, ілюстраторка, організаторка літературної спільноти та акторка-любителька. А ще – мама двох доньок, одна з яких, молодша Вероніка, має діагноз «аутизм».

Пані Ольга вважає своєю місією розповідати людям про дітей з інвалідністю і переконана – їх мають бачити, про них мають чути, а батьки – не ховати вдома чи у спеціалізованих закладах. Жінка наголошує, що зазвичай такі діти безпечні для оточуючих, а нашкодити можуть насамперед собі, бо погано розуміють соціальні норми та правила.

Знайти заняття для себе

До початку повномасштабної війни життя Ольги Сидоренко було сповнене турбот. Вона організовувала навчання дітей, їхній побут, відпочинок, в той час, як чоловік, окрім виховання дітей, забезпечував сім’ю фінансово.

«Вероніку возила до приватної школи, щоб вона могла спілкування з нейротиповими (без неврологічних особливостей) дітьми. Їздила у Львівський центр психічного здоров’я «Коло сім’ї». Там ми навчали для Вероніки асистентку (тютора), яка допомагала моїй доньці адаптуватися в школі, – розповідає мама дівчинки. – Багато часу забирала реабілітація Вероніки у Хмельницькому центрі «Малятко». Я намагалась водити її усюди: в музичну школу, на танці в Палац творчості, в художню школу, у басейн. На жаль, дотепер мало спеціалістів згодні брати на заняття дітей з особливостями розвитку».

Після того, як пані Ольга залишила основну роботу і присвятила себе доньці, зрозуміла, що хоче для себе знайти заняття, яке приносило б радість. А ще, як зазначає співрозмовниця, необхідно було позбавитись власних страхів, бо найбільший страх батьків, які мають дитину з інвалідністю, це те, що після їхньої смерті ця дитина залишиться сам на сам із реаліями зовнішнього світу і не зможе себе захистити. Тоді тільки одна дорога — в інтернат.

Тож вечорами Ольга Сидоренко почала писати оповідання, а згодом – відправляти їх на літературні конкурси: «OpenWord», «Бабай», «Богуславська мініатюра», конкурси на платформі «Аркуш». Знайшла однодумців і раз на тиждень відвідувала клуб анонімних авторів (тоді він ще працював у Хмельницькому), де учасники вчились писати тексти. Ще одним корисним заняттям стало навчання в комп’ютерній академії, аби освоїти цифровий малюнок, ілюстрацію, верстку, анімацію та інше.

24.02.22: шок, страх, переїзд

У переддень повномасштабного вторгнення ворожих військ сім’я Сидоренків планувала виїжджати на відпочинок у Карпати. Все було готове до подорожі: заброньований будиночок, складені речі. Під ранок пані Ольга прокинулась від телефонного дзвінка подруги, яка повідомила про вибухи та порадила заправити автівку.

«Звісно, перше, що я пережила, – шок. Моя сестра як раз перебувала у місті Бориспіль, коли там упали перші ракети, – згадує письменниця. – Наступного дня ми вже везли ковдри для переміщених осіб в університет, а порожні пляшки – для бандерівського смузі на волонтерський центр. Закупили харчі для себе, переселенців та корм в притулки для тварин. Вистоювали довжелезні черги за пальним. І спускались усією родиною в підвал, коли починалась тривога».  

Як згадує пані Ольга, сім’я була налякана, проте всі якось тримались, окрім доньки Вероніки, яка страждала найбільше. Для дітей з аутизмом вкрай необхідний зрозумілий режим, спокій, розумне навантаження та відпочинок, особливо вночі. Дівчинка ніяк не могла призвичаїтися до нових реалій, її лякали звуки сирени, нічні спуски у підвал, вона плакала, лягала на підлогу, в неї збився режим, вона відмовлялась від їжі. Психічний стан дитини щодня погіршувався. Через деякий час Ольга з чоловіком прийняли рішення  вивезти дітей в Польщу на декілька тижнів, щоб вони заспокоїлись.

У мирній країні Вероніці стало краще. Сім’ї запропонували, аби дівчинка відвідувала спеціалізовану школу, але мати наполягла на звичайному навчальному закладі з інклюзією. Адаптація дитини проходила складно, тож вирішенням ситуації стало повернення додому.

«Те життя, яке ми проживаємо зараз в Україні, не можна назвати нормальним, проте до дечого ми призвичаїлись. Вже є натоптана стежина в бомбосховище, є генератор, якщо знову почнуться блекаути, є запаси ліків та харчів. На кожну ворожу атаку ми відповідаємо збільшенням донатів на FPV-дрони. І тут все знайоме, рідне, багато підтримки навколо», – розповідає Ольга Сидоренко.

«Де народився, там і згодився»

Ще в Польщі Ольга Сидоренко працювала над ілюстраціями для книг, писала нові твори. Після повернення почала процес корегування, редагування, верстки, друку. Проводила презентації, брала участь у літературниках та  читаннях.

«Я ніби почала знову жити. Закінчились місяці чекання. Приказка «де народився, там і згодився» набула нового значення. Стало зрозумілим, що добробут нашої країни залежить саме від нас, від нашого бажання розвиватись, творити на її користь», – ділиться письменниця.

Єдине, що змінилось — сім’я переїхала жити за місто, де не так чутно сирени і це йде на користь доньці Вероніці.

«Минулий рік був насичений подіями. Крім того, що у мене вийшла наступна книга, я разом із двома колежанками Ганною Чернегою та Оленою Леус заснували літературну спільноту «Ловці слів». І взяла участь у творчому об’єднанні «Театр письменниць». Торік ми презентували в монотеатрі «Кут» нашу першу виставу «Місто + час», – говорить пані Ольга.

 Наразі літераторка має три видані книги «Знайомтеся, це – Моерта!», «Дзуйхіцу Я-лкоголь» та «Моертине свято». Зараз готує до видання наступну книгу, написану в стилі глузливого фентезі «Хрещена на всі сто!».

«Проживаючи страх матері, яка має дитину з інвалідністю, я багато думала про смерть. І в один прекрасний момент вона для мене персоніфікувалась. Тобто замість абстрактного поняття стала персонажем. І я почала писати про неї казки. Мою вигадану персонажку-смерть зовуть Моерта, вона подорожує засвітами на зебрі, любить вечірки, курити люльку й загадувати загадки, – розповідає мисткиня. – Я розумію, що не тільки я переживаю танатофобію. Діти починають лякатися усього, що пов’язано зі смертю, ще до п’яти років. А тепер, під час війни, і набагато раніше. Важливо пояснювати дітям, що є речі, яких боятися не варто. Варто берегти себе, а жити в страху не потрібно. Тому в книгах про Моерту вони не лякаються смерті, а разом подорожують і переживають пригоди. Наприклад, моя Вероніка розуміє процес дорослішання та смерті і сприймає це досить спокійно. Правда, цей стан ми обговорювали з нею разів сто».

Як говорить пані Ольга, її книги схожі, швидше, на картинки, ніж на фоліанти (розмовно так називають будь-яку велику товсту книгу). Вона розуміє вплив візуального мистецтва на людину, тому із задоволенням ілюструє те, що написала.

Війна вносить свої корективи, тож після 24 лютого письменниця почала в своїх книгах і п’єсах торкатися більш важливих тем. В книзі, яка готується до друку, «Хрещена на всі сто»  вона міркує над темою жіночої дружби, про наслідки екоциду, покарання за нього, впливу громади на владу. А в п’єсі «Місто + час» багато рефлексії на переживання людиною горя — станів заперечення, гніву, торгу, депресії, прийняття або і не прийняття ситуації.

Піклування про себе як необхідність

Більше відпочивати – таку пораду дає Ольга Сидоренко, звертаючись до мам  діток з інвалідністю. А ще – позбавитись почуття провини, бо воно з’їдає найбільше. Знайти спільноту мам, які виховують таких діток, і ділитися своїми переживаннями та проблемами із однодумцями – теж гарна ідея.

«Ви маєте зрозуміти, що нас багато і ми завжди, по можливості, допомагаємо одна одній, – говорить пані Ольга та додає, – Обов’язково стежте за своїм здоров’ям. За можливості делегуйте обов’язки. Не соромтеся пропонувати бабусям, дідусям, тіткам, дядькам гуляти з дитиною, брати її на кілька годин в кіно, парк, ігрову кімнату».

Головне — не опускати руки, а вірити в свою дитину і в те, що її чекає краще майбутнє. У цьому на всі 100 переконана наша співрозмовниця.

«Звісно, я сподіваюсь на краще майбутнє для своєї дитини. Зараз в Україні створюють експериментальні квартири для практики самостійного життя людей з інвалідністю. Організовують майстерні, в яких навчають робити горнятка та шити торбинки. Відкривають кав’ярні-книгарні,  де вчать виготовляти брауні й варити каву для відвідувачів. Нещодавно одна така відкрилась у Чернівцях і я хочу туди навідатись, бо спонсорувала їх книгами і мені цікаво, як вони все облаштували. Такі проєкти допоможуть людині з інвалідністю не тільки заробити собі на життя, але й знайти хороших друзів, які  підтримають в скрутній ситуації, – каже пані Ольга.

Для неї важлива і самореалізація та постановка власних цілей. Вона мріє відкрити власне видавництво, щоб допомогти українським прозаїкам та поетам. Також літераторка планує продовжувати писати та ілюструвати власні книги, репетирувати п’єси разом з колежанками в «Театрі письменниць» та розвивати спільноту «Ловці слів».

Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу в рамках проєкту “Жіночі обличчя воєнного часу”.