Палац Раціборовських на Хмельниччині: трішки містики і сумне сьогодення

Перша письмова згадка про теперішні Лісоводи – село у Городоцькій міській територіальній громаді Хмельницького району – датована 1559 роком. Тоді вони належали Гербуртам. Пізніше спадщина Гербуртів відійшла Стадницьким.

У 1771 р. граф Тадей Грабянка, який згодом стане знаменитим містиком і королем ілюмінатів, одружився з Терезою Стадницькою. Остання успадкувала значну частину величезної спадщини магнатів Гербуртів. Зокрема в її посаг входили села Остапківці, Сирватинці, Скіпче, Кремінна, Новосілки, Лісоводи, містечко Купин тощо.

1796 року донька короля ілюмінатів Анна Грабянка одружується з  маршалком шляхти Кам’янецького повіту Людвіком Раціборовським, і Лісоводи відходять Раціборовським як посаг.

Анна Грабянка-Раціборовська була не менш цікавою людиною, ніж її знаменитий татусь.

У 1780 році, коли дівчинці було лише 6 років, таємничий «оракул», який керував усією діяльністю спільноти ілюмінатів, наказав Грабянці віддати на 7 років дитину на виховання абату Брюморе та мадам Бручії (одні з батьків-засновників таємного товариства) і не бачитися у той час із нею.

Мовляв, як колись Авраам, майбутній батько обраного Богом народу, на вимогу Бога мав принести в жертву свого сина, так і Грабянка, як батько нового народу, теж має принести жертву. Однак набагато менш жорстоку –  він має лише  розлучитися із донькою бо «на голові цілопалення написані обітниці, і дитина повинна стати матір’ю нового народу, дочкою його сили та провідником його слави».

Грабянка, якій палко любив свою донечку, проти цього дивного наказу «La Sainte Parole» спочатку збунтувався. Але отримав гнівну відповідь: 

«Хто ти, хто ти тоді такий, щоб протиставляти боязкі крики своєї крові наказу твого батька і волі твого Бога? Щоб дерево росло, це необхідно, нехай гілки розплетуться».

Протестувала проти розлучення з дитиною і мати – Тереза Стадницька. Але і їй Святе Слово наказало змиритися та принести свою кров у жертву Богу.

Грабянки врешті все ж погодилися із наказом «Оракула» («La Sainte Parole», – тобто Святе Слово – фр.), і батько відвіз доньку до Німеччини. Нагадаємо, – містична спільнота народилася в Барліні й лише по тому перекочувала до Авіньйону.

Однак 10 березня 1783 року «оракул» наказав повернути дитину батькам. Сама ж історія з дитиною стала руйнівною для стосунків між Тадеєм та його дружиною Терезою.

Зауважимо, що Брюморе і мадам Бручія таки встигли дати дівчинці непогану освіту. Зокрема, як це випливає з її листів до генерала Юзефа Орловського, вона мала надзвичайно широкі знання в галузях літератури, всесвітньої історії та філософії.

З Анною Грабянкою-Раціборовською пов’язана одна містична історія.

25 січня 1795 року, незабаром після заручин із Людвіком Раціборовським, юна красива дівчина сідає писати… заповіт. Досить трагічний та щемливий:

«Помираю з довірою до Божого милосердя, — записала дівчина,  – Він мій батько і суддя водночас, Його милосердя таке велике, як справедливість; Я твердо вірю, що відчую це лише в потойбічних сферах справжнє, безперервне і святе щастя. Я не зазнала цього на землі – Але я не скаржуся… Я прощаюся з цим світом без жалю… Покрий мою могилу приливами, прикрась її миртом і трояндами – вони мені подобалися завжди…»

Трішки більше, ніж за рік після одруження, Анна померла. Серед нащадків містика ця смерть розглядалася як один із проявів «Прокляття Грабянки» – Божої кари, що впала на нащадків короля ілюмінатів через його езотеричні забавки.

Втім передчасна смерть Анни найвірогідніше має цілком логічне і матеріалістичне пояснення. Нагадаємо, що дитиною Аннуся три роки прожила в абата Брюморе, який активно практикував алхімію та мав лабораторію просто у своєму будинку. Основним же інгредієнтом для «Великої Роботи» традиційно є ртуть. Хронічне отруєння цим токсичним металом – річ вкрай неприємна. Сам Брюморе, зауважимо, теж помер не старим – у віці 48 років і, що цікаво, того ж року, що й Анна.

У 1830-х роках на замовлення Франца Раціборовського архітектор Казимір Антонович зводить у Лісоводах величний і досить гарний двоповерховий палац у стилі неокласицизму. Який він був у свої кращі часи, добре видно на малюнку невтомного мандрівника та художника Наполеона Орди та на світлинах початку ХХ століття.

Не виключено, що палац постав ще наприкінці XVIII ст. за Людвіка Раціборовського, а його син лише його перебудував.

Є знімки не менш гарного та вишуканого парку. До нашого часу від нього збереглися лише кілька старезних лип і 300-літній дуб, що ріс тут ще з «допалацових» часів.

З колись розкішного паркового декору – місточки, альтанки, скульптури тощо – нині можна побачити лише невеличкий фрагмент якоїсь колони, що сиротливо лежить на березі ставка. Парк насаджений і впорядкований під наглядом Войтіха-молодшого, сина Франца Раціборівського, який 1828 року закінчив агрономічні курси у Львові.

Пізніше через шлюб Людвіки Раціборовської з відомим колекціонером і меценатом Марцелієм Журовським Лісоводи і палац перейшли як посаг до Журавських. Звідси одна із назв палацу – «Палац Журовських».

Тоді в палаці з’явилося чимало  старовинних меблів і картин старих італійських та голандських майстрів. Тут зберігався кришталевий келих, свого часу подарований королем Станіславом Августом Понятовським київському воєводі Юзефу Стемпковському та золотий кубок авторства данцігського майстра Шляубітца. Пізніше спадкоємці  у 1987 р. цей келих було подаровано музею у м. Ясна Гура (Польща). А Королівський кубок досі зберігається к родині нащадків Журовських, які зараз мешкають у Канаді.

1932 року в колишньому палаці влаштували сиротинець. Звідки і чому того фатального року раптом масово з’явилися сироти, пояснювати не варто. Найвідомішим вихованцем був майбутній Герой Радянського Союзу Борис Сугеров. Про це сповіщає меморіальна таблиця.

Щойно визволили Поділля від німців, сиротинець відновили. То був не простий заклад, а спеціалізований – для дітей радянських офіцерів, які загинули на фронті. Умови тут були набагато кращими, ніж в інших подібних закладах, та й педагогічний колектив підібрався дуже добрий, тож зафіксовано чимало випадків, коли діти з інших дитячих будинків тікали до Лісовод.

В 1970 році в палаці, з ініціативи знаменитого колись на весь СРСР голови місцевого колгоспу Григорія Ткачука, створили сільськогосподарське ПТУ для підготовки фахівців для колгоспів Городоцького району.

Ткачук був двічі героєм соцпраці, орденоносцем, членом ЦК КПУ, депутатом багатьох скликань Верховних рад СРСР… Досить потужним господарником (цього не забереш). Але світогляд його залишився на рівні напівграмотного парубка-батрака з глухого села міжвоєнної Польщі (він народився на Прикарпатті).

«Панська спадщина» для нього була незрозумілою і, можливо, ворожою.

Такий-сякий ремонт  у палаці провели лише коли колишній сиротинець перебудовували під ПТУ. Ремонтники поставилися до об’єкта без щонайменшого пієтету. Були знищені  унікальні каміни, розібрано шикарні кахляні п’єци (а навіщо вони, коли проведено парове опалення?). Високохудожню ліпнину майже всю або збили, або заліпили тиньком. Різьблене дерево інтер’єру теж замінили на стандартні совкові двері та рами. По тому обмежувалися лише «косметикою».

Під час розбудови ПТУ дивовижний парк титулований і обтяжений владою селюк знищив. На його місці постали нові корпуси «бурси» та будинки для викладачів. Коли постала нова споруда ПТУ, старий палац закинули і почався відлік його повільної смерті. У Григорія Івановича було більш, ніж досить грошей, аби провести повну його реставрацію, але Ткачук, в силу свого обмеженого селюцького (не плутати із селянським) світогляду, не бачив у тому потреби. Натомість вкладався в помпезні і нікому не потрібні проєкти.

До середини 1990-х палац уже мало відрізнявся від руїн, тож затіяли реставрацію. Грошей вистачило лише на новий дах і на деякі дослідницькі роботи. З того часу палац стоїть пусткою і поступово руйнується.

З інших цікавинок Лісоводів варто виокремити старий цвинтар. Там можна побачити досить цікаві та рідкісні хрести-надгробки самого початку ХІХ століття. Варто його дослідити ретельніше – не виключено, що там є хрести й кінця XVIII ст. Найцікавіший хрест на похованні Пантилимона Копитка, який прожив 75 літ та помер у 1860 р. На перший погляд, це традиційний для сільських цвинтарів західної частини Хмельницької області кам’яний надгробок, виконаний у вигляді плоского «хрещатого» хреста.

Від своїх сусідів-близнюків він відрізняється тим, що по усій його поверхні продряпано чимало позначок у вигляді різнотипних хрестиків.

Подібні петрогліфи та графіті здавна були знаками паломництва та засвідчували, що певна людина колись відвідала Святе місце. Звідси їх наукова назва — «хрести пілігрімів». У Західній Європі та на Близькому Сході вони відомі чи не від Античності та раннього Середньовіччя. В Україні такі зазвичай датуються XI- XVIII століттями.

Вважалося, що продряпаний хрестик мав додати «дряпальщику» певних гараздів у житті та підсилити його молитви. Безліч таких позначок, — десятки тисяч, як не більше, можна побачити на стінах Храму Гробу Господнього в Єрусалимі.

В Лісоводах вдалося нарахувати близько 20 таких графіті. «Близько» — бо деякі ледь помітні і складно визначити: чи це хрестик, чи просто подряпини. Впевнено можна говорити про 17 зображень. Як для такого невеликого об’єкта – нівроку! При чому добре видно, що це не елементи декору. Тим більше, що одне із графіті навіть датоване (1870 р.).

На жаль, метричні книги із Лісовод саме за 1860 р. відсутні, тож дізнатися, ким був похований і чому його могилі така честь та шана — неможливо. Спроби опитати старожилів, навіть із залученням місцевого панотця, успіху теж не мали. Ніхто вже й не пам’ятає, ким був той Копитко і чому люди приходили на його могилу молитися… Хоча людей із таким прізвищем в Лісоводах і сусідньому Городку вистачає й сьогодні.

Унікальним (це без перебільшення) є хрест на позацвинтарній могилі, де «отпочивает раба Божия Марія Горбачиха со чадами своими і младенцы Васілій, Семион, Филип, сины Григорія Горбача. Року БОЖИЯ 1771 месяця новембрия 14 день». Його виявлено під час експедиції партнерського проекту “Могили предків”, що реалізується ГО “Україна Інкогніта” та Відділом культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міськради.

Позацвинтарні хрести на похованнях жертв чуми (тут йдеться про епідемію 1770-1771 р.р.) – величезна рідкість. Хрест ж у Лісоводах унікальний ще й тим, шо написи на ньому виконані як церковнослов’янською, так  польською мовою. Такі надгробки XVIII ст. більш ніде не відомі.

Сучасні фото – автора для Україна Інкогніта

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook