Письменниця з Хмельницького розповіла про переїзд до Туреччини та свою дебютну книгу

Олена Демір – письменниця, яка народилась в Хмельницькому і вже багато років живе в Туреччині. Її дебютна книга «Анфілада» вийшла в світ у 2024 році. Розповідаючи історію своєї родини, головна героїня змальовує період розпаду Радянського Союзу, становлення Незалежної України, систему шкільної освіти, виникнення стихійних ринків, Помаранчеву революцію, жахливий стан пенітенціарної системи України, торкається теми АТО. Україна в романі виступає окремим персонажем і поряд з іншими переживає ряд трансформацій. Через діалоги героїв порушуються болючі теми, про які не заведено говорити вголос.

Про дебютну книгу, переїзд до Туреччини та особливості життя в культурному середовищі, що суттєво відрізняється від звичного, поговорили з Оленою Демір.

Розкажіть про ваш переїзд з Хмельницького в Туреччину.

Найцікавіше в моєму переїзді, мабуть, те, що я ніколи й нікуди не збиралася переїжджати, тим більше — в Туреччину. Все сталося банально: поїхала працювати за контрактом, доля закинула в наймальовничіший куточок Середземноморського узбережжя, закохалася в тамтешню природу, потім зав’язалися якісь романтичні стосунки… Далі все – як у тумані. Це якщо коротко.

А якщо вдаватися в деталі — це був яскравий досвід, пов’язаний із переїздом, адаптацією, новим життям, новою культурою.

Ви маєте великий досвід роботи в журналістиці. Розкажіть, як ви перейшли в письменництво.

У Туреччині зі мною відбулися дуже великі трансформації. Я народила дітей, на певний час розчинилася у їхньому вихованні. Не планувала повертатися в журналістику, але скільки себе пам’ятаю — завжди щось писала. Бодай щоденник, якісь думки чи короткі нотатки.

Згодом я відчула, що мені бракує власного ком’юніті, і почала писати невеликі тексти у Facebook. Дуже швидко навколо зібралася тепла, чуйна аудиторія. І я зрозуміла, що пишу вже не тільки для себе, а й ще для когось. Найбільше, судячи з реакцій читачів, їм подобалися мої кумедні історії з Туреччини.

Я отримувала дуже приємний фідбек, але про письменництво тоді не думала. Аж поки українська громада в Анталії — за підтримки Посольства України в Турецькій Республіці — не включила мої історії до збірки українських авторів Туреччини. Мабуть, саме це стало початком мого занурення в письменницький досвід.

Далі були перемоги в літературних конкурсах, участь у колективних збірках, контракт із видавництвом і вихід дебютного роману. І — неймовірні відгуки на нього.

Мабуть, по-справжньому я усвідомила, що перейшла в новий етап, коли відома літературна критикиня написала мені: «Олено, ви написали добру книгу. Вітаю в літпроцесі». А буквально за два роки до того я з придихом читала її рецензії — і не могла уявити, що колись вона напише про мою книгу.

Про що ваша дебютна книга «Анфілада»? Якби ви представили її декількома реченнями?

Це книга, яка змусить вас переживати, і скоріше за все, ви отримаєте струс емпатії.

Головна героїня — складна особистість, яка завжди тягнеться до світла, але щоразу опиняється в тіні. І їй нічого не лишається, як досліджувати цю тінь: тінь над собою, тінь у собі, безліч чужих тіней довкола.

Це історія про життя, яке сходить з колії — і більше не повертається.

Який меседж Ви хотіли донести, зобразивши людину «з соціального дна» як носія моральних цінностей?

Хотілося поставити під сумнів наші звичні уявлення про те, хто має право бути носієм моральних орієнтирів. Я намагалася змістити прожектор уваги: від центру до периферії, від яскравих, успішних героїв — до людей, які рідко стають героями історій.

Іноді саме ті, кого суспільство не помічає або списує з рахунків, виявляються здатними на глибоку емпатію, вірність, внутрішню силу. Це не декларація, радше запитання, яке я ставила і собі, і читачеві: чи точно ми розуміємо, що таке моральність і де вона мешкає?

Чому Ви вирішили зробити Україну окремим персонажем у романі?

В романі я прагнула зобразити шлях, який пройшла наша країна — від моменту проголошення Незалежності до усвідомлення, що це таке, і до боротьби за цю Незалежність сьогодні.

Як ми росли й змінювалися як суспільство, як починали ідентифікувати себе, своє коріння. Як виходили на Майдани, як ставали до зброї. Це не просто історія держави — це величезна трансформація, яку прожила Україна і кожен із нас.

У романі вона — і тло, і повноцінний персонаж водночас. Бо, як і кожен персонаж детально прописаної історії, проходить шлях змін, переосмислення і зростання.

Як Ви вважаєте, чи змінилося ставлення суспільства до тем, про які «не заведено говорити вголос», з часу описаних подій?

Ми змінюємося щодня — наші ідеї, погляди, ставлення. Переосмислюється ментальне здоров’я і способи його підтримки, репродуктивний вибір, материнство, опір, травма, протест, навіть — право на відсутність амбіцій.

Гострою залишається тема порушення прав жінок у пенітенціарних закладах України. Але тут, на жаль, я поки не бачу змін.

Зараз наші люди переживають, мабуть, найстрашніший досвід із усіх можливих — повномасштабну війну. У цьому стані головне — вижити, видихнути. А вже потім — повертатися до інших болючих, але не менш важливих соціальних тем.

Як змінився Ваш особистий погляд на Україну під час роботи над романом? Чи відбулась якась рефлексія, адже Ви взялись працювати з найкризовішими темами: діти в неблагополучних сім’ях, зґвалтування, міграція тощо.

Так, безперечно, ця робота стала для мене глибокою внутрішньою рефлексією. Під час написання я багато разів зупинялась і перепитувала себе: «А якою я бачу Україну насправді? Чи хочу її такою бачити? Чи варто заглядати в ці темні куточки — та ще й говорити про це вголос? Чи зможемо ми прийняти її такою, якою вона є — з усіма її травмами, болем, незручними темами?»

Я усвідомила, що любов до країни — це не лише про захоплення красою, героїзмом чи культурою. Це ще й про готовність дивитися в темні зони. Про співпереживання тим, хто живе в реальностях, далеких від середньої температури по палаті.

Чи змінився мій погляд? Ні. Люблю й приймаю завжди — бо це частина мене.

Що Ви хотіли б, щоб читач виніс із цього роману після останньої сторінки?

У книзі я намагалася зробити більш видимими почуття жінки в різних соціальних ролях. Але що винесе з цієї історії читач — це вже інше питання. І, мабуть, найцікавіше. Бо найчастіше це щось несподіване.

Усе залежить від особистого досвіду, від точки, в якій читач перебуває саме зараз. І мені здається, це якраз добре — коли кожен знаходить у тексті щось своє.

Чи вплинув на Ваш роман досвід проживання Хмельницькому? Щось мені підказує, що частина про стихійні ринки – здвідси? Загалом, чи присутнє рідне місто на сторінках Вашої книги?

Звичайно, вплинув. Я більшу частину свого життя прожила в Хмельницькому, мій текст написаний мовою, якою говорять на Поділлі. Тема стихійних ринків була характерною для всієї країни в певний період, але от описи Хмельницького речового ринку, здається, впізнають усі з першої ноти. Уважні читачі помічають й локації, навіть без конкретних назв.

Я свідомо не називала міст — бо ця історія могла б трапитися будь-де в Україні. Власне Хмельницького в романі небагато, більше — подільського села, простору, в якому формуються характери, звучить рідна говірка і проростає пам’ять.

Ваша книга вже виборола багато нагород, зокрема: Чернігівська «Книга року», відзнака від «Коронації слова» та довгий список «Книги року ВВС-2024». Як ви думаєте, в чому секрет її успіху?

У книзі розкрито багато наративів і описано багато різних досвідів. І, мабуть, саме в цьому її ключова особливість . Кожен читач знаходить у ній щось своє. Хтось упізнає себе чи близьких, хтось — місце, настрій, біль або пам’ять.

Ця історія провокує внутрішній діалог. З чимось читач погоджується, з чимось — ні, десь сперечається, десь емоційно включається. Але байдужим, здається, мало хто залишається. І, можливо, саме це — головне.

Всі новини на одному каналі в Google News 
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook