Пандемія на чужині: жіночий досвід

На Батьківщину з початком епідемії, попри заклик Президента, повернулися далеко не всі українці й українки. Одні не хотіли наражати родичів на небезпеку, іншим вдалося зберегти добре оплачувану роботу. Чимало й тих, хто встигли обжитися і стати громадянами інших країн.

Донині, за неофіційними даними, було відомо: у міграційному процесі щорічно беруть участь в середньому від 7 до 9 млн українців. Інформацію про кількість жителів Хмельницької області, які залишилися в інших країнах, ані у державній адміністрації, ані у міграційній службі не фіксують.

Бути під час пандемії на чужині – складне психологічне випробування. Водночас, за словами психологині кабінету медико-психологічної реабілітації наслідків, пов’язаних зі стресом Хмельницької поліклініки №2 Марини Малиновської, жінки краще пристосовані до змін та обумовлених карантином обмежень.

Те, що жінки краще пристосовані до змін, пов’язують із народженням дитини, адже вже у часи вагітності жінка проходить через якісь обмеження. А після появи на світ малюка молода мама разом з ним також опиняєтьсяу певній ізоляції. Хтось рік, хтось два і більше, – пояснює Марина Малиновська.

Для жінок виїзд за кордон зазвичай обумовлений фінансовими труднощами родини та піклуванням про дітей: освіту й лікування. Потрапляючи на чужину, більшість українок, навіть з вищою освітою, змушені працювати доглядальницями у родинах з дітьми та літніми людьми.

Одна з жительок Хмельниччини, яка наразі перебуває за кордоном, – вчителька біології за фахом Ірина Довгань. Із кінця лютого вона працює у Німеччині опікункою – доглядає 96-річну жінку. Рішенню поїхати за кордон передувала складна для родини ситуація: три роки тому Ірининій донці в Італії видалили доброякісну пухлину. І хоча операція минула успішно, дівчинка потребує довготривалої реабілітації.

В Україні ти можеш себе реалізувати, але при цьому не можеш забезпечити. Якісна реабілітація для доньки вартує від 3 до 5 тисяч гривень на місяць. Для сім’ї це – катастрофа. Звісно, у Хмельницькому роботу на 7-8 тисяч я могла би знайти. Але тоді нічого не залишилось би для життя. Рішення їхати у Німеччину виникло спонтанно. Вихідними вчила німецьку, якої раніше зовсім не знала. У понеділок склала іспит, а у вівторок вже була вакансія, – пригадує Ірина Довгань.

За словами Ірини, у містечку Ельтвіль на Рейні, де вона нині працює, у березні з магазинів розкупили борошно, дріжджі, макарони, заморожені продукти. Наразі ж паніки вже нема. Працюють усі сільгосппідприємства, мешканці не ходять у масках та рукавичках. Під час карантину чимало містян фарбують паркани, ремонтують дах, перекопують клумби. Хоча водночас суворо дотримуються вимог щодо дистанції. Сама Ірина у вільний від роботи час вивчає німецьку та займається вишивкою. Спочатку у неї були думки про повернення в Україну. Проте мінусів такого рішення, на думку жінки, більше, ніж переваг.

Шансів інфікуватися в дорозі значно більше, оскільки лише до Польщі потрібно їхати автобусом добу, а потім ще пів доби діставатися до України. Крім того, якби я повернулася, в мене не було б місця для самоізоляції окремо від членів родини. Лякає мене і цькування заробітчан в Україні. Третій фактор – фінансовий. Бо сім’я і надалі потребує грошей. І нарешті – як біолог я чітко розумію природу вірусів та усвідомлюю: паніка часто безпідставна, – зауважує Ірина Довгань.

У жінки є медична страхівка, тож вона може розраховувати на лікування. Водночас Ірина відзначає: у Німеччині – прагматичний підхід до медичної допомоги.

Тут спокійно дивитимуться, як ти помиратимеш, якщо ти не громадянин чи громадянка Німеччини і у тебе нема страховки. Місцеві вважають: це – твої особисті проблеми, про які ти мала би подбати завчасно. А українські дипломати абсолютно нічого не зробили, аби українці були хоч якось захищені. Ця безправність і стала основною причиною повернення багатьох в Україну, – резюмує жінка.

Водночас працювати на чужині Ірині легше, ніж на Батьківщині. Оскільки саме у Німеччині громадяни чітко розуміють природу ділових стосунків та не переходять межу дозволеного, як це часто відбувається в Україні. Ця особливість західноєвропейського суспільства – одна з причин залишитися за кордоном для багатьох українських заробітчан.

Наше суспільство дуже відкрите у всіх своїх проявах. З одного боку, українці – добрі і щирі. З іншого – злі та мстиві. Західноєвропейська ж спільнота – закритіша. І якійсь частині людей подобається саме ця закритість, не настільки відвертий вияв емоцій, – коментує психологиня Марина Малиновська.

У Галини Угриної з Чикаго – інші обставини. У США разом з чоловіком та дітьми вона вже 17 років. Проте двічі на рік жінка відвідує рідну Івано-Франківщину. Якби не пандемія, мала б їхати на Батьківщину і наприкінці квітня. Робочий графік Галини не зазнав змін, оскільки вона і раніше працювала дистанційно. Чимало українок, за її словами, також зуміли зберегти роботу в умовах карантину. Проте залишилися без живого спілкування зі співвітчизниками.

Багато українок середнього віку у Чикаго займаються доглядом за літніми людьми або дітьми. Є з них і такі, які живуть за місцем роботи. У такому разі всім необхідним їх забезпечують роботодавці. Молоді українки нині намагаються здобути освіту онлайн. Я особисто найважче сприймаю нинішнє обмеження зустрічей. Так склалося, що все українське тут можна отримати навколо церков. Наразі ж відвідування літургій – теж онлайн. Зазвичай після служби ми збиралися у спеціальному приміщенні на кшталт клубу при церкві. Там готували бутерброди, чай, каву, соки. І потім прихожани сиділи, спілкувалися. У клубі відбувалися і прийоми гостей з України, концерти, виступи політиків, святкові вечори. Саме цього зараз мені дуже бракує, – розповідає Галина Угрина.

Чи не найбільше співвітчизників шукають кращої долі у сусідній Польщі. За даними польського кадрового агентства «EastWestLink», серед українських мігрантів тут домінують чоловіки. Але частка жінок за 2018 рік на ринку праці Польщі зросла та становила 40%. За результатами опитування “Робота в Польщі: думки заробітчан”, 63% українських мігранток займалися фізичною роботою, ще 28% працювали у сфері послуг.

Журналістка Уляна Воробець зі Львова у Польщі живе вже п’ять років. Опинилася тут разом з чотирма дітьми через схожу з Іриною Довгань причину. А саме – фінансові проблеми у зв’язку із аварією, в яку потрапила донька. Для порятунку дівчинки жінці довелося брати кредит, а згодом – віддавати позичені кошти. Біологічний батько від вирішення проблеми самоусунувся.

Уляна спокусилася можливістю працювати у Польщі за фахом – у видавництві. Хоча цей намір реалізувати не вдалося, але з часом жінка все одно зуміла встати на ноги та навіть полюбити Польщу. Тут довелося і за чужими дітьми доглядати, і працювати у кондитерській, і діставатися на роботу в інше місто. Із часом жінка досконало вивчила польську, здобула диплом за юридичним фахом та навіть стала претенденткою на польську премію «Людина року» в номінації «Громадянське суспільство».

Уляна Воробець відзначає: за ці роки на чужині найчастіше її намагалися обдурити українські посередники при пошуку роботи. Зараз вона працює у місті Б’єльсько-б’яла помічницею юриста на порталі pracadlaukrainy.pl. Допомагає іноземцям не втрапити у заробітчанську халепу. Серед них і чимало українців та українок.

Зараз із 10 тисяч українців у місті залишилися лише 3,5 тисячі. Одні виїхали через страх. Інші – бо їх звільнили. Ті, хто лишилися, змушені жити в умовах карантину. Суди не працюють, тому у випадку накладення штрафу оскаржити його неможливо. Оштрафувати можуть навіть співмешканців за недотримання дистанції на вулиці. Або спортсменів під час пробіжки за нецільовий вихід з дому.

Та попри це своє майбутнє Уляна пов’язує саме з Польщею. Хоча визнає: щоб почуватися тут комфортно, потрібно багато працювати й постійно переформовуватися. Для деяких співвітчизниць саме це, на її думку, виявилося найбільшим випробуванням.

Чимало жінок, які приїздять з України, думають: їм всі щось винні і хтось неодмінно має опікати їх. Одна знайома не хотіла пристати на пропозицію роботи, тому що для цього потрібно було їздити в інше місто. Але зараз настали такі часи, що варто прибрати своє его. І навіть банкірам, можливо, доведеться, стати прибиральниками.Тож, якщо жінки хочуть залишитися в Польщі, мають усвідомити всі свої можливості, – переконана Уляна Воробець.

Ледь не за кожною історією українських трудових мігранток стоїть неможливість фінансового забезпечення родини, а особливо дітей, в Україні. При цьому у різних країнах частка українських жінок серед мігрантів та галузева структура їхньої зайнятості інакша залежно від потреб національних економік. Реальну структуру гендерного аспекту трудової міграції визначити складно також і у зв’язку із існуванням тіньової зайнятості.

Світлана Русіна.

Фото з особистих архівів героїнь.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.