У Хмельницькому працює унікальний майстер з ремонту музичних інструментів

Невеличка  майстерня з тьмяним світлом заставлена реманентом. На полицях повно металевих деталей, обрізків шкіри, пляшечок з рідинами, згортків наждачного паперу.  До столів прикріплені станки. Під стелею стоять баяни. Найбільше тут духових інструментів. У просторі кімнати домінує  гелікон – величезна труба, прилаштована на підлозі.

У цьому підвальному приміщенні будинку побуту на вулиці Інститутській вже декілька десятків років працює унікальний для Хмельницького фахівець – майстер з ремонту музичних інструментів 73-річний Юрій Пархомчук. Протягом майже чотирьох десятиліть він оживляє труби, саксофони, баяни, контрабаси й гітари. Чоловік приходить до майстерні щодня, хоча й роботи нині не так багато, як було колись.

За пів години спілкування Юрій Пархомчук розкриє значення слів  “шкурка”, “лаєчка”, “голосняки”, “паста ДОІ”. А ще – перетворить  тьмяну поверхню труби на блискучу, пояснить, навіщо йому розчин оцту та чому з ним не варто вітатися за руку.

У Хмельницькому зараз багато тих, хто вміє ремонтувати інструменти?

Такі фахівці переважно працюють у Києві й Львові, але і послуги їхні вдесятеро дорожчі, ніжмої. У Вінниці й Кам’янці-Подільському майстри померли. У Хмельницькому й досі живий мій 95-річний швагро Олександр Доровський, який мене і навчив ремонтувати інструменти. Але він втратив зір.

– А чому взагалі ви обрали для себе таку професію?

У дитинстві я грав на трубі у шкільному оркестрі. Потім продовжив це робити під час служби у німецькому Магдебурзі. Після повернення працював старшим товарознавцем у “Спецкомунбуді”. А  запропонував мені ремонтувати інструменти швагро Олександр Доровський, батько якого теж був музичним майстром. Так я і опинився у майстерні. Спочатку ми займали приміщення на другому поверсі будинку побуту. Але там дорога оренда. Зараз я тут і  працюю один.

– З якими несправностями до вас приносять інструменти?

– У баянах розтягують міх, тому що неправильно на ньому грають. Кладуть на груди, а треба рівненько. Ще іржавіють так звані “голосняки” всередині інструменту. Буває, закручуються шкіряні клаптики – “лаєчки”.  Тоді їх треба замінити. У гітарах ламається гриф. При падінні б’ється дека. А цей гелікон (показує на підлогу), виготовлений у 1956 році,   принесли чорним і страшним. Діти найчастіше ламають інструменти взимку , послизнувшись на кризі. Ось нещодавно принесли саксофон. Буває, з трьох труб треба зробити одну. Деталі я шукаю на “вторчерметі”. Ще один саксофон теж знайшов там. На ньому напис – “1922 рік випуску, Ленінград”. Мені стало шкода, що його там роздавлять. Взагалі не розумію: навіщо викидати, якщо можна відремонтувати і воно буде грати.

– А часто викидають?

– Колись, коли ми ще працювали на другому поверсі, з якогось села привезли ЗІЛ з майже новенькими музичними інструментами. Все здали. Були б у мене гроші, я скупив би всі. Дуже шкода, адже за кожним інструментом важка  робота. Зараз і грають не часто. У Хмельницькому ще є музичні школи і школа мистецтв. А по районам – взагалі мало.

– Що передбачає  процес відновлення?

– Зіпсований  інструмент розпаюю на дрібні деталі. Кожний погнутий елемент вирівнюю зсередини за допомогою металевої болванки відповідного діаметру. Одне таке заглиблення  можна рівняти три дні. Потім – шліфую “шкуркою” (наждачкою). А згодом – полірую на станку. Поверхню полірувального круга змащую пастою ДОІ. На завершення  інструмент протираю ваткою, присипаною зубним  порошком для  зняття зеленого нашарування після використання пасти. Також відновлюю і механіку – підкручую кожну деталь, щоб вона рухалася нормально. Всім вентилям роблю “притирку”. Вже почищені деталі спаю. Треба робити все так, щоб не зникла компресія, бо піде повітря і не буде звучати. Ця технологія за останні понад 100 років незмінна.

– Який інструмент відновлювали найдовше?

– Років 20 тому з Могилів-Подільського головний лікар привіз побите фортепіано, якому було більше 150 років. Мій швагро Олександр, племінник і я  його потихеньку склеїли, відполірували, замінили струни. Коли господар повернувся за фортепіано,  зрадів і обіцяв поставити його у холі. А Олександр сів і почав на ньому грати. Тоді цей чоловік здивувався ще більше – інструмент стояв у нього лише як бутафорія.

– Як ви оцінюєте якість сучасних інструментів?

– Колись були інструменти з двох фабрик – Ленінградської з трошки кращою якістю та з Київської – з дещо  гіршою. Зараз все з Китаю. Для дітей непогані, бо легкі. Але якість дешевих невисока. Натомість дорогі інструменти, які вартують більше 1000 доларів, китайці копіюють з американських та французьких.  Тому вони гарні.

– Як часто до вас зараз приносять інструменти?

– Ой, рідко. За останній місяць тільки один інструмент принесли – гелікон. До мене ж зазвичай привозили інструменти не тільки з Хмельницького, ай з Хмільника, Старокостянтинова, Городка. Чемерівців, Смотрича, Кам’янця-Подільського, Рівного.  Карантин порозбивав все. Тепер люди бояться подорожувати. Але я все одно приходжу сюди щодня. Чекаю – а раптом хтось все ж під’їде.

– У вас тут стоять зеленка і йод…

– Так, бо я інколи руки травмую.

– А для чого прозора рідина у баночці?

– Це розчин оцту. Колись під час епідемій чуми ним тіло протирали. Тобто у мене це як антисептик. А ще руки у мене постійно замащені, тому  я мию їх, напевно, разів 40 разів на день.

– Якщо не секрет, про що мрієте?

– Щоб зараз, як колись, у кожному селі існував оркестр – баяни, балалайки. Тоді у нашій майстерні  робота була розписана на рік вперед. За два тижні я міг зробити комплект з 12 інструментів. Я люблю сам процес – коли тобі приносять побитий і страшний інструмент, а потім приходять забирати і питають “Це точно він?”. У такі моменти я отримую задоволення. Тому у мене ніколи не було бажання перестати цим займатися.

На прощання Юрій Пархомчук  простягає стиснуту у кулак руку. Механічно підставляю свій кулак теж. Посміхаючись, майстер розгортає долоню: шкіра на ній темна.

Світлана Русіна