Рік карантину: як жителі Хмельниччини працюють у нових реаліях | Поділля News
Новини
Інтерв'ю

Рік карантину: як жителі Хмельниччини працюють у нових реаліях

Для багатьох мешканців Хмельниччини карантинні потрясіння стали приводом змінити підходи до роботи, дехто і поготів кардинально переформатував бізнес. У часи домінування поганих новин як ніколи хочеться хороших історій. Історій про те, як хтось не опустив руки.  Виняткового позитиву відшукати не вдалося, адже за кожним прикладом стоять і моменти невпевненості та журби. Випадки об’єднує лише незламність, готовність протистояти складним обставинам.

Ми почали “довбати ту скелю”

Сергій Толстіхін, 39 років, хмельничанин, викладач польської мови, веломандрівник, регіональний представник ГО “Спілка сприяння сільському зеленому туризму” на Хмельниччині

На момент початку карантину основним джерелом мого доходу було викладання польської у мовній школі. Через карантин різко впала кількість охочих вчитися. Об’єктивно люди до таких подій не призвичаїлися тоді. Думали, за тиждень-два все мине і всі повернуться у школу. У мене різко впали доходи з викладання.

Настало літо, а це не сезон для викладання мов, з’явилося багато вільного часу, карантин послабили. В голові крутилися думки: ми (з дружиною Юлією Мазур) – такі мандрівники, об’їздили стільки країн, бачили, як виглядають там зелені садиби, туристичні маршрути. Нам треба з цим щось робити! Здобутий досвід не можна просто залишити собі.

Тоді у мене виникла ідея розвивати ініціативу “green ways” (зелені шляхи). Ми почали пропонувати об’єднаним тергромадам свої послуги – допомагати розробляти маршрути, створювати туристичні продукти. Перші проєкти ми виконували без грошей. Я розумів, що у мене є два виходи: або лежати на дивані, дивитися серіали і пишатися, що я безоплатно нічого не роблю, або все ж попрацювати як волонтер.

Першою громадою стала Староушицька. Ми почали їздити, вивчати територію. Вони нас гарно приймали. Провели там тренінги, напрацювали ідею туристичного маршруту “Легенди Пониззя”. Я розробив дизайн туристичних стелажів. Ми запропонували ідею грін поінтів – місць для відпочинку на зеленому маршруті. Виготовили і встановили їх. Потім мали замовлення від інших тергромад – Заліщики (Тернопільщина), Буша (Вінничина), Меджибіж (Хмельниччина). Напрацювали декілька туристичних маршрутів. Зараз там за туристичними стендами люди сканують qr-коди і їздять територією. Паралельно я оновив дрон і почав знімати ролики, записувати інтерв’ю. Потихеньку ми почали довбати ту скелю. Далі вже працювали з громадами за гроші.

У Староушицькій громаді ми напів жартували: у вас так класно, що ми би тут навіть хату купили. Вони думали, що це такий прояв ввічливості з нашого боку. А потім я вирішив: якщо навчаю інших створювати зелені садиби, то чому не можу зробити це сам? Виявилося, що у найближчому до Бакоти селі Гораївка є  хати, які можна купити за накопичені кошти.

У нас був невеликий запас заощаджень – до 5 тисяч доларів. Ми купили хатинку за 900 метрів від ріки. Зараз робимо там ремонт. Все самотужки: швагер, тесть, Юля. Зараз їду туди із незнайомим чоловіком. Коли робив покупки на базарі у Хмельницькому, мене впізнав продавець. Він – теж велосипедист, слідкує за фейсбуком. Тиждень тому телефонує і каже: “Бачу, ти Бакотою займаєшся. А у мене є бус, давай я тобі допоможу. А ти мене трохи польської повчиш”.

У  садибі три кімнати. Дві – сімейного типу для двох та чотирьох людей, третя – хостельного, для групи з восьми осіб. В оселі буде прокат велосипедів. Хочемо зібрати там всі моделі велосипедів, які випускали на території колишнього СРСР. Також у нас буде дегустація страв локальної кухні, плануємо відкрити пивоварню, гастропогріб. Біля садиби можна буде постріляти з лука та пневморушниці, пограти у піонербол, запускати повітряних зміїв, розпалювати вогнища.

Ми позиціонуємо Гораївку, як арт-село. Тобто це будуть не просто собі чуваки, які приїхали випити пива та покупатися на Дністрі, а саме митці. Тому паралельно з Андрієм Зоїним збираємо кошти на ремонт старої закинутої сільської школи. Хочемо там відкрити мистецький простір.  Запрошувати митців, щоб вони там жили, надихалися і творили.

Два місяці ми втратили через погоду. Спочатку думали, що у березні вже будемо міняти паркан, ставити навіс. Але й досі не можемо цього зробити. Другий фактор – це пандемія. Думаємо, що почнемо приймати гостей у тестовому режимі. За умовно-безкоштовні гроші запрошуватимемо приятелів, які нам простять те, що там не все ще готово. Поставимо скриньку, як у церкві – на розвиток садиби. Хтось щось залишить, а як ні, то так і буде. Так тестово працюватимемо місяць-півтора.

Це якась гонитва!

Інна Прокопчук, 40 років, хмельничанка, майстриня салону краси, філологиня за освітою

Бізнесом мою роботу складно назвати, це швидше самозайнятість, оскільки я працюю сама на себе. Сама шукаю клієнтів, тримаюся за них.  Графік прийому той же, що і раніше. Єдине, що витримую всі ці санітарні норми: одна людина на 10 квадратів, площа дозволяє.

Я помічаю зараз крайнощі у людей. То вони бояться приходити на процедуру з найменшою  нежиттю чи головним болем. Або ж навпаки – приходять навіть з температурою. Тобто більше немає спокою на рівноваги . Їх ми втратили. Та й у собі я помічаю трошки депресняк – коли немає впевненості у завтрашньому дні.

Але жінки і зараз  хочуть бути красивими.  Як і до карантину, майже 80 відсотків – це те, що пов’язано з бровами. Помітила, що саме зараз клієнти стали дуже начитаними, вибагливими, чого раніше теж не було.

У нас змінилася кількість та зросла якісна пропозиція перманенту. Це класно для тих, хто хоче розвиватися. Але погано для тих майстрів, які навчалися просто заради заробітку. Зараз багато хороших майстрів у  Хмельницькому. Боротьба іде за кожного клієнта – якістю виконання, обслуговуванням, стерильністю. А це все великі матеріальні витрати. Заробиш – одразу вкладай. У житті  є лише робота-робота-робота.  Бо якщо зупинишся, тебе обженуть, втратиш клієнтуру. Мені це вже дало капітальну втому. А ще я – майстер-філолог … Сумую за читанням книг, мрійливими прогулянками парком, аби просто побути в тиші.

Ціни на матеріали піднялися ще з першого карантину. І відтоді так і тримаються. Наприклад, раніше хороші щільні рукавички коштували 120 гривень за упаковку. А зараз дешеві – 450, а хороші – 600 гривень. Виросли й ціни на дезрозчини. Звісно, намагалася тримати розцінки.  Але з червня трішки змушена піднімати, бо не вигідно виходить.

А прогноз мій такий: у цій сфері виживуть ті, у кого будуть салони з “лакшері” обслуговуванням. Ті, хто зараз лише починають, можуть не витягнути. Адже  бізнес повинен  мати свою упаковку. Тим, хто давно у справі, не можна вниз планку опускати. Це дійсно гонитва.

Щоб все було як раніше!

Світлана Рула, 47 років, шепетівчанка, арт-терапевтка, координаторка школи лідерів Шепетівки, учасниця всеукраїнськоі ініціативи «Одна з нас», фахівчиня міського центру дитячої та юнацької творчості.

Коли почався перший локдаун, близько місяця я не консультувала, була весь час вдома, бо працюю в освітньому закладі. Переломний момент настав, коли зателефонувала колега з Чернівців і сказала, що у неї ковід, з роботою завал і їй потрібна допомога. Вона хотіла зробити дистанційне чаювання онлайн – пояснити, як виходити з того всього. З часом ми зробили низку проєктів дистанційного групового консультування на багато областей. Я створила психологічні притчі для онлайн курсу “SMM для жінок”.

До мене багато звертаються людей, які втратили близьких, або перенесли хвороби і перебувають у нестабільному емоційному стані. Але все ж намагаюся консультувати і  офлайн. Коли бачу дуже кризовий стан людини, працюю безоплатно. Особливо складно, коли у певний момент емоційної напруги зв’язок переривається. До карантину я заперечувала онлайн консультування. І зараз теж вважаю, що це не той формат, який ефективно працює. Але є люди здалеку. Тому тільки онлайн ми  можемо подолати питання дистанції.

Проблеми, які тривожать людей, змінилися. Раніше, наприклад, підлітків хвилювало “життєвій вибір”, “що зі мною буде?”. Зараз багато хто взагалі не розуміє, що з ними відбувається. У дітей зв’язок із зовнішнім світом переривається, і вони не в дуже доброму стані. Негативна інформація з медіа дала хвилю запитів і від батьків. Вони почали різко контролювати дітей у соціальних мережах, відбирати телефони, планшети.

У дорослих людей за останні декілька місяців почастішали запити про бажання повернення до того життя, яке було раніше. Раніше вважалося: після втрати потрібно якийсь період часу, щоб людина пережила хвилювання. А зараз все відбуваються інакше. Люди самі бояться померти, тому їм нема коли сильно оплакувати рідних. Загалом переконана:  не можна давати стільки негативної інформації. Тому що у захворілого з’являються панічні атаки. Сама знаю таких людей, у яких задуха виникала без запалення легень, з нормальною сатурацією.

Зараз я усвідомила: коли я, як фахівець, не можу надавати допомогу,  то даю собі дозвіл не робити цього і переключаюся на творчі процеси. Так чинити радила б й іншим. Особливо якщо професія пов’язана з вигоранням. До мене нещодавно звернулася жінка, яка зізналася, що кричить на дітей. А коли вони сплять, вона плаче, бо хоче з ними спілкуватися. Але боїться, що нашкодить їм своїм роздратуванням. Ми з неї пригадали, що вона вміє займатися рукоділлям:  вишивати, в’язати. Але жінка просто забула, що їй це приносило задоволення. Варто до цього повернутися.

Мистецтво на карантині страждає!

Володимир Павловський, 66 років, хмельничанин, режисер, актор, викладач, фахівець Центру національного виховання учнівської молоді

Від онлайну потерпають всі сценічні жанри: і театр, і хореографія, й інші. Тому що у нашій сфері потрібна практика. Всі експерименти з роботою на дистанції не успішні. От зараз мої вихованці вивчили фрагменти з твору, але без практичної роботи вони зробили це неправильно.

Восени почав ставити ярмаркову вуличну виставу за твором Котляревського “Енеїда”. Це синтез пластики, буфонади, пантоміми, пісень, ексцентрики. Застосовуємо і дієвої сценографію – українські хустки, з яких робимо різні варіанти декорацій: нагайки, парус, човен, ліжко, стіл. Проте репетиції то відбуваються, то призупиняються.

На творі  “Енеїда” зупинився, бо він входить у концепцію того театру, який я придумав: будь-який твір ми маємо зробити лапідарним, коротким, тривалістю не більше 10 хвилин. Для постановки обрав уривок із зустрічі жінок на чолі з Дідоною та козаків на острові. Козаки, попри те, що закохуються у жінок, мають вирушати будувати Новий Рим.

Інша причина для такого вибору вистави – я хочу поставити всі шедеври української класики. Можливо, далі буде “Кайдашева сім’я”, “Лісова пісня”. У виставі “Енеїда” грають студенти педагогічної академії,  Хмельницького університету управління та права та учні шкіл. Є один учасник, який брав участь у виставі “Монологи війни” – Олександр Маковей (Макоша). Сценічне мистецтво його розкрило як особистість.

Саме поняття карантин заперечує театр. Бо театр – це живе мистецтво. Він має не тільки зображати суспільні, політичні, морально-етичні проблеми. Він їх ще їх й прогнозує. А якщо не прогнозує, тоді програє. Зараз ми маємо об’єднуватися у єдину спільноту для протидії різним бідам. В тому числі і війні.

Автор: Світлана Русіна

Читайте нас у Телеграм , у нашій групі Viber @ПоділляNEWS та InstagramTwitter