24 члени однієї родини знайшли прихисток у Волочиській громаді

Перша громада, з якою ми вирішили познайомитися ближче в рамках проєкту «Перспективи громад Хмельниччини для ВПО» стала Волочиська міська ТГ. Вона – одна з тих, що у травні минулого року була серед лідерів за кількістю прийнятих внутрішньо переміщених осіб. І хоч очільник Волочиської міської ТГ намагався спочатку применшити значущість своєї громади, та зрештою ми таки дізналися чимало цікавого та, сподіваємося, корисного для ВПО. І не лише для них.

Волочиська міська громада – чимала, принаймні, за кількістю населених пунктів, що в неї входять. Це одне місто – центр громади Волочиськ, та 52 села, що входять до 17 старостинських  округів. До початку повномасштабного російського вторгнення в громаді нараховувалося 34 226 осіб місцевого населення. Скільки мешканців у громаді зараз – важко сказати: перепис населення, зі зрозумілих причин, не проводиться, проте можна припустити, що їх стало менше. Проте з’явилися нові мешканці – вимушено переміщені особи. Як адаптуються ВПО на новому місці проживання, як вони долучають до життя громади, як громада допомагає їм інтегруватися – про це говорили з головою Волочиської громади Костянтином Черниченко, головою ради з питань ВПО Оленою Макаревич, головою правління ГО «Рада зі справ ВПО «Вікторія» Вікторією Д’яченко, начальницею відділу соціального захисту населення Волочиської міської територіальної громади Людмилою Бруковською та директоркою комунальної установи «Центр надання соціальних послуг» Ларисою Гуцал.

У перші дні війни, як і скрізь в Україні, де готувалися приймати внутрішньо переміщених осіб, мешканцям Волочиської громади було непросто: доводилося працювати вдень і вночі, аби зустріти, прийняти, розмістити людей. Костянтин Черниченко каже:

В перші дні було багато людей, які їхали транзитом через нашу громаду. Звісно, було важко, доводилося працювати і вдень, і вночі. І ситуації були різні. Але я своїм працівникам радив ставитися до них з терпінням та розумінням. І спробувати поставити себе на місце людей, які не з власної волі шукали порятунку у чужих на той момент містах та селах. Бо ніхто не знає, як би ми реагували в такій ситуації.

Сталої цифри, скільки внутрішньо переміщених осіб наразі мешкає на території громади, немає, адже люди постійно мігрують. Навіть в місцях компактного проживання їхня чисельність від час змінюється.

От сім’я, наприклад, багатодітна. Чоловік поїхав за кордон, спробував себе там, викликав дружину з дітьми. Але місце за ними, як-то кажуть, тримають, бо вони попросили: кажуть, спробуємо, чи нам там вдасться інтегруватися чи ні. Тому фактично людей немає, але місце для них тримають про всяк випадок, – каже Костянтин Черниченко. 

У місцях компактного проживання в Волочиській громаді здебільшого живуть ВПО, які не змогли знайти житло або не погодилися на те, яке їм пропонували. Переважно йдеться про будинки в сільській місцевості, які не кожній родині, особливо з дітьми, підходить.

Ми намагалися громадою створити їм належні умови, наскільки були спроможні. В перші дні війни, коли ми розгорнули так званий «притулок» в одній з міських шкіл, одночасно там перебували було максимум до 190 осіб, з них майже 50 було дітей, – розповідає голова громади.

Щоправда, від розміщення ВПО у школах згодом, як і скрізь, довелося відмовитися, оскільки їх мали готувати до нового навчального року. Тому наразі у Волочиську є два місця компактного проживання, де загалом можуть проживати до 55 (станом на 01.10.23) осіб.  В одному  закладі наразі є вільні місця, але вони для тих людей, які прибувають на Хмельниччину з евакуаційними потягами та яких в громаду скеровує Хмельницька ОВА.

Житло та робота – головні чинники, що можуть змусити ВПО затриматися у громаді та інтегруватися в неї. У Волочиську можливостей для працевлаштування, каже Костянтин Черниченко, достатньо, адже в громаді є декілька досить потужних підприємств, де, за бажанням, можна знайти роботу за фахом:

Маємо низку комунальних підприємств, де ВПО працюють вже більше року. У нас у міськвиконкомі є чимало таких людей у різних підрозділах ЖКГ. Приїжджають досить потужні фахові спеціалісти, які, на жаль, через різні обставини дісталися сюди, лише маючи документи та мінімальний набір речей.

Що до перспективи для ВПО залишитися у Волочиській громаді жити назавжди або принаймні надовго, Костянтин Черниченко каже:

Ті, хто себе вже знайшов у нас, хто має можливість винаймати житло та влаштувався на роботу (і це люди не пенсійного віку), кажуть, що містечко наше, хоч і не обласного значення, але перспективне. Бо є підприємства, які працюють, є робочі місця, є вакансії. І можна сказати, що доходи там досить високі, хоча, звісно, робота є різна.

Та перераховує найбільші підприємства, що працюють наразі у громаді: філія «Мотор-Січ» (машинобудівний завод), група компаній VITAGRO, аграрна компанія «Волочиськ Агро» (виробничий підрозділ агрохолдингу «Астарта-Київ»). Також останнім часом розвиваються трансперевізники, спецперевезення, додаткове виробництво тощо. Цікаві для ВПО підприємства у Волочиській громаді, каже очільник громади, тим, що мають вакансії, які підходять як чоловікам, так і жінкам.  

Відзначив голова громади і дивну тенденцію щодо потреб роботодавців у заповненні вакансій:

За даними статистики така дивна ситуація: якщо до війни, як правило, перебувало на обліку десь 280-400 безробітних, то на сьогодні  на обліку офіційно непрацездатних нараховується 60-70 осіб.

Хоча, припускає, це може бути пов’язано з тим, що частину безробітних було мобілізовано.

Є можливість працевлаштуватися також на релокованих в громаду підприємствах. Крім того, розгортається потроху у громаді і малий бізнес.

Щодо житла для ВПО, то кожна громада в Україні цю проблему вирішує по-своєму. Хтось ще у перший рік війни зводив модульні містечка, хтось досі лише планує будувати і очікує фінансової допомоги з-за кордону, хтось ремонтує будівлі, які не використовуються за призначенням. У Волочиській громаді теж є своє бачення розв’язання цієї проблеми та свої плани.

Маємо проєкт, розроблений виконком ще до війни. Планували будівництво 30-квартирного будинку для військовослужбовців. Будемо пробувати шукати гранти та подаватися на них, адже бюджет будівництва чималий. Разом з тим, розуміємо, що маємо вже зараз думати про військових, які повернуться після війни і теж потребуватимуть житла. Що до соціального житла, то це питання поки вивчаємо, – каже Костянтин Черниченко.

Та додає: для такого будівництва у місті вже виділена територія, підведені мережі. Тобто потреби змінювати щось у містобудівній документації немає. Потрібно лише знайти кошти та почати будувати.

Один з головних меседжів, яким керуються у громаді, і який ми чули від різних учасників розмови: «Дати людям не рибу, а вудку та навчити нею користуватися». Іншими словами, показувати внутрішньо переміщеним особам, які мешкають у громаді, можливості самим себе забезпечувати та не сподіватися виключно на допомогу влади та благодійників. За словами Костянтина Черниченка, суттєву роль у цьому процесі відіграють самі внутрішньо переміщені особи, зокрема, ті, які наразі представляють спільноту переселенців у Раді ВПО.

Долучаються до розмови Олена Макаревич, голова ради з питань ВПО, та голова правління ГО «Рада зі справ ВПО «Вікторія» Вікторія Д’яченко. Як каже пані Олена, один з найдієвіших способів згуртувати внутрішньо переміщених осіб та налагодити з ними контакт – це спільний відпочинок та дозвілля. Тож у своїй діяльності Рада з питань ВПО більше зосереджується на влаштуванні екскурсійних поїздок як Хмельниччиною, так і Україною. Для дітей організували відвідування басейну – для психологічної та фізичної реабілітації.

У планах Ради з питань ВПО – облаштувати центр спільнотворення, де проводитимуть різноманітні заходи для членів громади. Приміщення для облаштування центру виділила влада громади, а от на ремонтні роботи потрібні кошти. Їх планують отримати за рахунок грантових проєктів.

Крім цього, опікують в Раді ВПО і побутовими проблемами переселенців.

У нас створені ланки, одна – це ЖКХ, ми допомагаємо людям знайти житло, спілкуємось з старостатами біля Волочиська, шукаємо і збираємо інформацію. Друга ланка – соціальна, зокрема, поїздки, про які я вже розповідала. Також ми намагаємося, по можливості, забезпечувати людей продуктовими наборами та іншою гуманітарною допомогою, – розповідає Олена.

Також Рада з питань ВПО має свій телеграм-канал, за допомогою якого інформує внутрішньо переміщених осіб про те, що відбувається у громаді і що їх безпосередньо стосується.

Завершуючи розмову, голова громади каже:

Не все у нас легко, насправді, є складності, є виклики, є індивідуальні якісь питання та ситуації. Ми бачимо, що повернення українських території – складний процес, хоча б через те, що період розмінування їх територій та звільнення в часі затягнеться. Тому нам треба вчитися жити разом та інтегруватися.

І радить на власні очі подивитися, які умови створили для внутрішньо переміщених осіб в одному з соціальних закладів міста.

Тож ми вирушаємо до Центру надання соціальних послуг Волочиської міської ради. Як місце компактного проживання внутрішньо переміщених осіб заклад запрацював 25 лютого 2022 року. 

Наша громада не є прикордонною, але ми розташовані на трасі, що веде до Тернополя. І багато людей, які рухалися на захід країни або за кордон, проїжджали через Волочиськ і зупинялися тут на перепочинок, – розповідає начальниця відділу соціального захисту населення Волочиської міської територіальної громади Людмила Бруковська, яку з перших днів війни призначили керувати гуманітарним штабом у громаді.

Для проживання внутрішньо переміщених осіб у закладі переобладнали кабінети працівників. Облаштували душові кабіни, встановили бойлери. Прихисток тут знаходять люди, які з якихось причин не змогли знайти собі житло. Тут вони мають його на безоплатній основі. Безоплатно ж отримують триразове харчування.

Загалом місце компактного проживання розраховане на 25 осіб, проте наразі тут є 24 мешканці, з яких 24 – члени однієї родини з Сєвєродонецька. Це 4 сестри, які з дітьми, матерями, тітками, бабусями гуртом переїхали на Хмельниччину.

Найстарший член цієї родини, 94-річний дідусь, помер вже тут, на Хмельниччині, натомість народилося двоє дівчаток. Тут ми маємо, так би мовити, весь зріз українського суспільства: є діти, є особи з інвалідністю, є особи, яким важко пересуватися, є новонароджені, є мати одинока, – розповідає пані Людмила.

До розмови долучається Лариса Гуцал, директорка комунального центру надання соціальних послуг.

У комунальній установі працює 5 відділів, які надають соціальну допомогу  сім’ям, які опинилися в складних життєвих обставинах, особам з інвалідністю, дітям з інвалідністю, військовим, які повернулися з війни і потребують допомоги і соціальної, і психологічної, і матеріальної, – розповідає пані Лариса та конкретизує.  

Відділ надання допомоги вдома – це соціальні робітники, які обслуговують людей похилого віку, людей з інвалідністю. Відділ натуральної грошової допомоги – надає натуральну допомогу. Тут працюють перукарня, швейна майстерня, пральня тощо. Є також банк одягу, що був у вжитку.

Ми надаємо послуги мешканцям усієї нашої громади за графіком. Виїжджаємо кожного місяця, також за графіком, у села громади. І людей, які не можуть до нас дістатися через віддаленість їхнього населеного пункту, ми наближаємо до соціальних послуг, – каже пані Лариса.

Не забули у закладі і про дітей: для них тут є ігрові кімнати, місце з набором приладдя для творчості.

Також є приміщення, в якому можна попрацювати за ноутбуками та організувати дозвілля.

Також у комунальному центрі надання соціальних послуг працює відділ комплексної реабілітації дітей-осіб з інвалідністю, який приймає дітей і осіб до 35 років і надає комплексну соціальну реабілітацію людям з інвалідністю.

Центр має і два соціальних таксі з підйомниками, чим може похвалитися не кожне велике місто. Скористатися ним можуть як мешканці громади, так і внутрішньо переміщені особи. Послуга є безплатною, оскільки витрати на утримання соціального таксі покриваються з бюджету громади.

Через війну довелося відкласти плани з відкриття прихистку для осіб, які постраждали від домашнього насильства, який мав запрацювати в березні минулого року. Наразі в цьому приміщенні проживають внутрішньо переміщені особи.

Коли йдеться про кількість внутрішньо переміщених осіб у громаді, то точну цифру зазвичай назвати важко, адже не всі внутрішньо переміщені особи звертаються з проханням про допомогу.

Вони самі приїжджають, самі облаштовуються, самі себе забезпечують. Є чотири чи п’ять сімей, які придбали вже власне житло. Тобто є інтеграція, є адаптація. Ми про це знаємо, але фактично ми їм тут допомагаємо тільки  інформативно, – каже Людмила Бруковська.

Та додає: наразі точно можна говорити про 1390 осіб, які звернулися по гуманітарну допомогу і яких «порахували».

Зараз ми працюємо тільки для того, щоб вже дати не рибу, а дати вудочку людям, щоб вони навчилися жити самостійно, – повторює слова голови громади пані Людмила. – Тож ми намагаємося допомагати більше інформацією, тому що деколи добре слово, гарна порада важать більше, ніж буханка хліба. Така ось наразі у нас політика в громаді».

Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.