У Меджибожі колишній гуртожиток хочуть реконструювати під житло для багатодітних родин ВПО

Невелике селище Меджибіж відоме не лише на Хмельниччині та в Україні, а й далеко за їх межами. Меджибізька фортеця, друга за популярністю у Хмельницькій області, могила засновника хасидського руху Баал Шем Това, місце прощі хасидів з усього світу – те, що перше спадає на думку, коли чуєш цю назву. Селище розташоване неподалік траси міжнародного значення М-12 «Стрий – Тернопіль – Кропивницький – Знам’янка», що з’єднує центральну та західну частини України. Таке розташування автошляху зручне для туристів, а з початком повномасштабного вторгнення Росії він став своєрідною «дорогою життя» для тих, хто шукав порятунку від ворожої агресії.

Як живуть внутрішньо переміщені особи у Меджибізькій громаді, чим допомагає їм влада, як планує підтримувати в майбутньому і що для цього потрібно – про це говорили з селищним головою Олександром Ткачем, керівником відділу Центру надання адміністративних послуг Миколою Горбачем та начальницею служби у справах дітей Оленою Пасічник. 

Меджибізька громада – порівняно невелика. Крім, власне, селища Меджибіж, до її складу входить 11 сіл. До 24 лютого 2022 року у громаді нараховувалося 7 438 осіб. В період з 24 лютого до 5 травня 2022 року на території громади було розселено 1 151 ВПО.

Загалом від початку повномасштабного вторгнення через громаду проїхали транзитом понад 50 тисяч українців. Станом на початок жовтня 2023 року в громаді нараховувалося 269 внутрішньо переміщених осіб, з них 74 чоловіків, 120 жінок. З-поміж них – 9 інвалідів, 69 пенсіонерів. Дітей ВПО, як для такої невеликої громади, тут чимало – 102, з них 2 немовлят, 30 дошкільного віку та 70 школярів.

Офіційно зареєстрована кількість ВПО у громаді (ті, які отримали довідки) від початку повномасштабного вторгнення – 1 766 осіб.

Якщо брати географічно, то в громаді є переселенці з Донеччини (100), Херсонщини (75), Харківщини (50), Луганщини (25), Запорізької області (16), Миколаївської (16), Дніпропетровської (6), Одеської (3) та Чернігівської (1), – розповів Микола Горбач.

У Меджибізькій громаді мешкає 138 родин ВПО, з них 55 – з дітьми. Практично всі внутрішньо переміщені особи проживають у приватному секторі. В селах громади для них виділили 114 будинків. Деякі з них довелося ремонтувати, склити вікна, облаштовувати туалети тощо. Громада не залишила переселенців сам на сам із проблемами – місцеві допомагали з ремонтом будинків, чим могли.

Напередодні холодів одне з першочергових завдань у громаді – забезпечити всіх, хто цього потребує, засобами для обігріву. Якщо говорити про дрова, то попередньо їх потрібно майже 436 кубометрів, обігрівачів – 60. Наразі влада працює над тим, аби придати 30 генераторів на випадок віялових відключень електроенергії.

Завжди була і залишається одна з головних проблем – зимовий одяг для дітей ВПО. Тому що є такі люди в нас, які мешкають тут другий рік, діти виростають з того одягу, який мають, і потребують нового. І це такий безперервний ланцюг, – пояснює Микола Горбач.

Свій банк одягу у Меджибожі є (він розташовується у селищному клубі), проте його потрібно час від часу поповнювати. І не лише дитячим одягом. Особливо напередодні зими. Трохи одягу приносять місцеві мешканці, проте зрозуміло, що їхні запаси не безкінечні, тож влада шукає підтримки на рівні області та у благодійників.

Після розмови ми завітали до банку одягу. Його там насправді чимало, але певна складність у тому, що він здебільшого розкладений по коробках, і для того, аби знайти щось, треба ці купи одягу добряче погортати. Кілька стелажів є, але їх критично не вистачає, так само, як і вішаків. Проте це проблема не лише Меджибожа. До прикладу, пізніше у Летичеві ми побачили те ж саме.

Повертаючись назад, у минулий рік, наші співрозмовники пригадують: у перші дні повномасштабного вторгнення, за розпорядженням селищного голови, у Меджибожі створили координаційний центр для закриття потреб внутрішньо переміщених осіб. Селили людей скрізь, де була така можливість: у школах та садочках, у фортеці та в приватному секторі.

Якщо згадувати, тоді був такий майже суцільний потік. Бувало таке, що по тисячі осіб в день приймали. Траса ж близько. Телефони ЦНАПу, де постійно був черговий, роздавали по області. І люди, які їхали з Вінниці, проїжджаючи Летичів, телефонували нам, і ми їх тут вже чекали. І супроводжували за потреби, бо часто люди приїздили вже коли починалася комендантська година, – пригадує Микола Горбач.

Про дітей ВПО у громаді не забувають. Влітку їх відправляли на відпочинок, як в Україні, так і за кордон. Наразі ж активно переймаються тим, аби діти отримували належну освіту.

Я регулярно телефоную батькам, спілкуюся з ними. Всі діти у мене, так би мовити, на контролі, я в курсі, чим вони займаються, чого потребують, – розповідає Олена Пасічник. – Минулого року чимало дітей у нас навчалося онлайн, і цього року така тенденція продовжилася. Але я пояснюю батькам, що потрібно дітям вчитися очно, і діти поступово повертаються до школи.

У громаді наразі нараховується 14 багатодітних сімей, які також постійно потребують уваги.

Ми їх постійно тримаємо під контролем, бо там багато дітей, а деякі сім’ї, скажімо так, перебувають у складних життєвих обставинах. Таким сім’ям ми приділяємо особливу увагу, намагаємося допомогти, чим можемо, – додає пані Олена.

Чим живе Меджибізька селищна громада зараз – розповідає її голова Олександр Ткач. Каже, громада надзвичайно сформована, компактна, самодостатня.

Всі сфери, за якими має розвиватися громада – соціальна, медична, культурна, туристична – у нас охоплені. Потенціал – надзвичайно великий. Проте сконцентруватися на повноцінному розвитку громади поки що заважає війна. Ми розуміємо, що пріоритет — це військові, це внутрішньо переміщені особи, це сім’ї військовослужбовців, які потребують допомоги та підтримки, як моральної, так і матеріальної, – каже Олександр Ткач.  

Щодо підтримки внутрішньо переміщених осіб у влади Меджибізької громади є власна позиція. Якщо донедавна підтримували однаково усіх, то тепер акценти трохи змістили. Селищний голова каже: від внутрішньо переміщених осіб зараз хотілося б більшої активності.

Не хочу нікого образити, але треба не просто чекати допомоги, а й самим щось робити. Якщо брати у відсотках, то роботу, до прикладу, шукає приблизно половина ВПО. І вони кажуть: «Нам не треба допомоги просто так, дайте нам роботу, ми заробимо самі, ми самодостатні». А інша половина чекає: «Ви нам маєте дати, ви нам маєте принести». Так, ми маємо певні можливості. Але у нас в громаді теж є пенсіонери, є люди в складних життєвих обставинах, багатодітні. І я вже тут починаю думати: пенсія – 3 тисячі, спробуй, проживи на неї. Якщо в лікарню потрапиш, три тисячі – це нічого. І вже шальки терезів починають коливатись, – каже Олександр Ткач.

Та наводить приклад: прийшли люди, попросили дров для опалення.

Я їх питаю: «Скільки вас?» – «Троє жінок, четверо чоловіків». Добре, я дав їм людину з пилкою, техніку, показав місце в посадці, яке треба було розчистити. За три дні вони заготували стільки дров, скільки було потрібно, – каже очільник громади. І додає: – Звісно, це не означає, що ми допомагаємо лише тим, хто працює. Допомагаємо всім. Але й стараємося дати можливість людям бути активними, самим щось робити для себе. Тому що просто сісти вдома і чекати, що тобі дадуть, сподіватися тільки на державу чи місцеву владу — це неправильно. Треба бути корисним в тому середовищі, де ти живеш.

Один з масштабних планів щодо покращення умов проживання для ВПО, який сподіваються реалізувати у Меджибізькій громаді, ремонт колишнього гуртожитку рибгоспу.

Будівля не те, щоб аварійна, але вона потребує серйозної реконструкції. До нас у громаду переїхали два дитячі будинки сімейного типу, є родина з прийомними дітьми і багатодітна сім’я. Ось для них хочемо створити житловий будинок на чотири квартири, – ділиться планами Олександр Ткач.

Поки що у громаді збирають необхідні документи, аби залучити спонсорів, оскільки грошей на реалізацію цього проєкту знадобиться чимало. Попередні домовленості є, проте зрозуміло, що на реалізацію цієї ідеї знадобиться чимало часу.

Аби побачити на власні очі, про що йдеться, їдемо до гуртожитку. Дорогою дізнаємося, що Меджибожів, виявляється, є два. І справді – табличка, що показує, де закінчується Меджибіж, трохи дороги полями, і знову табличка, яка показує початок… знову Меджибожа.

Приїхавши на місце, у Меджибіж-2, оглядаємо будівлю колишнього гуртожитку. Вона справді виглядає непогано. Трохи заросла бур’яном, на балконі небезпечно провалюється підлога, двері головного входу фактурні, але теж без скла і розчинені навстіж. У більшості вікон немає скла, крізь вибиті віконниці видно колишню їдальню з вікном видачі, порожні кімнати. На боковій частині будівлі є ґанок, який вже почав руйнуватися. Навколо – чимала територія, де можна розбити грядки, посадити городину, облаштувати дитячий майданчик. Є також садок, який можна впорядкувати та мати врожай фруктів. За будівлею кілька додаткових приміщень. Словом, є де жити, є де відпочивати. Залишилося все це відремонтувати, впорядкувати, і близько 30 осіб, більшість з яких – діти, матимуть житло.

Звісно, відвідуючи Меджибіж, ми не могли проїхати повз Державний історико-культурний заповідник “Межибіж”, працівники якого у перші місяці повномасштабного вторгнення теж долучилися до волонтерства, приймали внутрішньо переміщених осіб, давали їм притулок, влаштовували різноманітні культурні заходи як для військових, так і для цивільних.

У перші дні довелося одночасно вирішувати дві проблеми: заспокоїти колектив, відволікти людей, дати їм якесь заняття та підготувати заповідник до можливих військових дій, а колекцію – до можливої евакуації, адже ворог був вже під Києвом, і чим це могло закінчитися, ніхто не знав. Але вже буквально на другий день почали телефонувати наші колеги з Києва, з Харкова, з Одеси, які їхали на захід України і просили про допомогу. Траси були забиті, готелі заповнені, переночувати не було де. З дозволу військової адміністрації на території заповідника ми відкрили тимчасовий пункт прийому на 12 ліжок і почали приймати людей, – розповідає директор заповідника Олег Погорілець.

Згодом кількість ліжкомісць збільшили до півсотні. Щоправда, це були не так ліжка, як столи з конференцзали, які перетворювали на місця для сну за допомогою матраців, подушок та ковдр. Крім того, працівники заповідника плели сітки для фронту, приймали гуманітарну допомогу, формували аптечку тощо. 

А після того, як потік людей трохи зменшився, у заповіднику повернулися до звичної науково-музейної роботи.

Ми готували музейні експонати для зберігання, пакували їх, переміщували в безпечні місця, там, де вибухові хвилі їх не дістануть. І, в принципі, ми все зробили правильно, тому що, коли 19 серпня стався вибух неподалік фортеці, жоден музейний експонат не постраждав. Були пошкоджені вікна, дахи, двері, але самі музейні цінності вціліли, – наголосив Олег Погорілець.

Ідея організувати психологічну реабілітацію для поранених військових виникла після відвідин одного з госпіталів.

Я побачив цих хлопців, з перев’язаними ногами, руками, головами, в яких протягом дня, крім процедур, кави та телефона нічого немає. Тоді й з’явилася ідея запрошувати їх до себе на екскурсію. Допомагали волонтери – Олександра Лобода, Валентина Марцонь, багато інших. Ми почали шукати перевізників, паливо, займалися логістикою. За допомогою пані Оксани, директорки госпіталю, зробили першу поїздку. Вона була дуже вдалою, ми дійсно побачили, наскільки хлопцям це потрібно. Вони потрапили в інший світ, не на фронт, не в госпіталь, вони потрапили в цивільне життя, почули цікаві розповіді, ми їм приготували смачний обід, а музиканти з Хмельницького їм влаштували гарний концерт, – розповідає пан Олег.

«Музейний десант» працює досі – він постійно збагачується новими ідеями та варіантами психологічної реабілітації для військових. Один з нових проєктів – відвідини Малієвецького обласного історико-культурного музею.

Там є коні, ми хочемо, щоб хлопці трошки «поспілкувалися» з ними, можливо, поїздили верхи, – ділиться планами Олег Погорілець.

Не забувають у заповіднику і про внутрішньо переміщених осіб.

Для дітей ВПО спільно з Хмельницьким академічним обласним театром ляльок організували пізнавальну виставу «Цеглинки і лапки тварин». Використовували для цього історичні цеглини, яким по 500 років, з відбитками лап тварин. Влаштували вікторину: діти вгадували, чиї відбитки залишилися на цеглинах і отримували призи. В процесі виникла ідея – дітей разом з батьками возити на екскурсії до Меджибожа. Ми це реалізували: проводили екскурсії, розповідали цікаві історії, готували з допомогою волонтерів борщ, куліш, розповідали дітям історію цих страв. Бо просто привезти дітей, щоб вони побігали і перекусили бутербродами – цього недостатньо, – розповів пан Олег.

За його словами, після таких заходів працівники заповідника отримують слова вдячності від людей, які на Хмельниччині відкривають для себе так звану Terra Incognita:

Для них Україна – земля невідома. Вони більше знають, що в Єгипті, що в Туреччині, де Клеопатра, де фараон. А що відбувалося в Україні, які тут люди були, які події, це мало хто знає. Так що таку роботу ми продовжуємо.

Думають у заповіднику і про перспективу. Зокрема, про програму реабілітації для військових, які зараз захищають Україну. Зокрема, є у планах реалізувати програму «Дотик до історії», в рамках якої військові на базі заповідника могли б проходити психологічну реабілітацію за допомогою фізичної праці. Зокрема, брати участь в археологічних розкопках, працювати та набувати нових навичок у музеях в Самчиках та Маліївцях.

І потім, це ж не просто так, що зараз на цьому закінчиться. Потім може бути соціальна орієнтація. Той, хто в нас працює, можливо, захоче стати археологом, або екскурсоводом, або реставратором, або науковим співробітником у музеї. Це величезна соціальна адаптація: ми можемо їх навчити, а потім потрібна лише допомога від держави, аби підтримати їх та дати можливість працевлаштуватися або започаткувати власну справу, – підсумував Олег Погорілець.

Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.

Читайте також: 24 члени однієї родини знайшли прихисток у Волочиській громаді