«У нас не було часу на паніку та страх»: як у Летичеві громадські активісти підтримують ВПО

Летичів – селище міського типу на Хмельниччині, розташоване майже на кордоні з Вінницькою областю. Невеличке, нічим особливо серед інших не виділяється. Хіба тим, що саме через Летичів проходить траса, що з’єднує схід та захід України. Саме ця траса стала своєрідною «дорогою життя», однією з багатьох, якою українці рятувалися від російської агресії. Через Летичів – на Меджибіж – на перепочинок, на Хмельницький – аби залишитися або рушати далі, на Волочиськ – аби прямувати ближче до кордону України або ж теж зупинитися та будувати своє життя з нуля – так у перші місяці війни рухалися українці через Хмельниччину. Тож не дивно, що, зважаючи на чималі потоки внутрішньо переміщених осіб, які проїздили через селище, разом з місцевою владою у Летичеві самоорганізувалися місцеві активісти. Одна з таких активісток, яка згуртувала навколо себе не лише місцевих мешканців, а й ВПО – Наталія Няньчук, голова правління ГО «На-дія», яка з перших днів повномасштабного вторгнення кинула всі ресурси – і фізичні, і моральні на допомогу українцям, які шукали порятунку від війни, в тому числі у Летичеві.

Наталію Няньчук перший день повномасштабної війни застав на шляху до Львова.

Ми їхали на навчання, планували більше дізнатися про те, як розвивати жіночу організацію, робити її більш ефективною на місцевому рівні. Але побачили львівський вокзал. Побачили хаос та паніку людей, які рятували від війни. Звісно, ми були знервовані страшними новинами, проте дуже добре, що саме в цьому місці ми зібралися та, як і більшість українців в ті дні, швидко змінили плани і почали вчитися тому, що було на той момент «на часі»: збирати тривожну валізу, планувати свої дії, як лідерів та лідерок громадських організацій. Зі мною були двоє колежанок, і ми насправді дуже багато нового та корисного отримали від цього заходу, – ділиться спогадами Наталія.

Повернувшись додому, вона почала налаштовувати своїх дівчат на те, що у найближчі дні, тижні, місяці всі сили потрібно буде кинути на те, щоб підтримувати внутрішньо переміщених осіб, які їхали через Хмельниччину, рятуючись від війни, або ж залишалися у Летичеві, та допомагати Збройним силам України.

Тоді вже не було можливості витрачати час на паніку, страх – їх треба було переводити у більш конструктивне русло, починати швидко щось робити, – каже Наталя.

З керівницею ГО «На-дія» спілкуємося у приміщенні кав’ярні, що їй належить. Наразі можна сказати, що це вже колишня кав’ярня, адже про неї тут нагадує хіба що барна стійка. Решту приміщення займають стоси ящиків, підготовлених для відправки у прифронтові території, та стіл, за яким з пів десятка жінок пакують поживні суміші для українських військових. У кабінеті, де ми спілкуємося – ящики з солодощами, що їх передали благодійники з-за кордону, та сухими борщовими сумішами, які з дня на день також відправлять у зону бойових дій, українським захисникам.

З борщовими сумішами – окрема історія. Спочатку їх готували за так би мовити стандартною технологією, з розрахунку, що військові зможуть це все закинути в казан та зварити повноцінну страву. Проте з часом технологію довелося міняти.

Ми дізналися, що є такі позиції на фронті, де максимум, що можуть зробити військові, це залити суміш окропом або ж жувати її сухою. Тому швидко перелаштувалися на більш ретельне подрібнення, – поділилася досвідом пані Наталя.

Та додає: готові суміші передають не лише військовим, а й мешканцям прифронтових населених пунктів, зокрема, на Херсонщині звідки надходять запити від влади про необхідність підтримати місцеве населення, в першу чергу, маломобільних людей та дітей-інвалідів.

Сировину для приготування сухих сумішей та енергетичних батончиків у селах громади збирають так звані мобільні групи – це жінки на велосипедах, які привозять у Центр з допомоги ВПО городину та овочі. А ще спілкуються з людьми та закликають їх допомагати волонтерам.

До слова, облаштування Центру допомоги ВПО саме у кав‘ярні (досить невеликій насправді) – вимушена міра. Іншого приміщення наразі в активістів немає.

Ми не раз зверталися щодо надання нам приміщення. Проте влада поки що не має такої можливості. Тому я з власного приміщення зробила центр допомоги родинам ВПО. Бо підтримка людям потрібна тут і зараз, – каже Наталя.

Головна місія, яку реалізує з перших днів повномасштабної війни ГО «На-дія» – об’єднання внутрішньо переміщених осіб.

Понад рік і три місяці я їм щодня «вбиваю в голову» просту тезу: дівчата, об’єднайтеся, дівчата, якщо ви не об’єднаєтеся, вам буде важко. Якщо ви собі не допоможете, вам ніхто не допоможе, – ділиться наболілим Наталя, побіжно акцентуючи на тому, що здебільшого тягар прийняття життєво важливих рішень лягає на жінок.

Аби полегшити життя ВПО та допомогти їм призвичаїтися до нового життя, у Летичеві для них проводять майстер-класи, в тому числі із залученням психологів з Хмельницького.  

Людям важко звикнути до втрат. Спочатку вони плакали, потім почали закриватися в собі. Їх можна зрозуміти, адже багато з них не можуть поки що уявити свого майбутнього, відтак не знають, куди їм рухатися і як жити. І мусимо якось їм допомогти, підштовхнути до більш активного життя, – каже пані Наталя.  

І додає, певним чином повторюючи позицію очільника Меджибізької громади:

З організації, яка певний час давала внутрішньо переміщеним особам «рибу», ми поступово перетворюємося на тих, хто пропонує їм «вудки». Зокрема, створили коворкінг, де щотижня влаштовуємо «мозкові штурми» для жінок, які приходять до нас зі своїми ідеями, аби показати їм можливості їх реалізувати та підштовхнути до активних дій. За потреби, навіть спеціалістів залучаємо, аби пояснити людям їхні можливості фахово.   

Попри це, та попри виклики, пов’язані з можливими блекаутами під час опалювального сезону, коли приміщення Центру допомоги ВПО може залишитися без світла, тепла та можливості працювати на підтримку ЗСУ, робота тут поки що, завдяки тому, що погода сприяє, не припиняється ні на день.

Наразі завдяки благодійникам та отриманим грантам вдалося закупити потужні дегідратори, сушки, про які ще недавно у «На-дії» лише мріяли.

Дуже важливо було закупити м’ясорубку для цих енергетичних батончиків, тому що об горіхи ми, до прикладу, поламали всі свої гаджети домашні. А тут уже професійна м’ясорубка з’явилася. Ми мріємо зробити свій маленький цех, але на нього ніхто гроші не дає, тож ми його поступово будуємо власними силами, – каже Наталя.

Що до планів на майбутнє, то їх керівниця ГО «На-дія» висловлює дуже обережно.

Ми для багатьох взагалі цікаві люди, тому що, якщо взяти, наприклад, наше особисте, то наші діти теж тікали з Києва, маючи троє малесеньких онучат. Вони виїхали за кордон. Ми, в принципі, теж могли поїхати. У мене було дуже багато друзів і дуже багато запрошень. Коли відвідували дітей, то місцеві нас не розуміли. Для них це був шок, як ми можемо повертатися у війну, – каже Наталя.

І додає: коли закінчиться війна, вона не планує зупиняти свою громадську діяльність

Я буду писати гранти, буду шукати кошти, буду шукати спеціалістів, щоб кожну з тих жінок, які до нас приходять, надихнути, допомогти повірити у те, що вона – найкраща. І що в неї все вийде, що в неї золоті руки. Я знаю свої села, я знаю, на що спроможні люди, які там живуть. І в кожному селі я б створила такі простори, де б кожна людина мала можливість себе реалізувати, аби показати всім міжнародним організаціям різним, куди треба їхати, де треба відпочивати, де треба гроші залишати, кого підтримувати.

Так уже склалося, що жінки, залучені до роботи у ГО «На-дія», здебільшого – з лівобережної  Херсонщини. Вони так і кажуть про себе: «Ми всі – з лівого берега». І в кожної – своя історія. Ось кілька з них.

«Люди на Хмельниччині не цінують того, що лежить у них під ногами»

Вдома, на Херсонщині, Юлія мала свій невеликий бізнес – виготовлення пастили, сухофруктів, снеків. Брала участь у виставках та ярмарках, де популяризували свою продукцію та просувала свою справу. На Хмельниччині все довелося починати спочатку. Звісно, на це потрібні були кошти. Що таке гранти та які можливості вони можуть дати, до знайомства з ГО «На-дія» жінка погано уявляла. Аби підтримати Юлію, громадська організація найняла експертку з економічних питань, яка допомогла Юлії написати бізнес-план, завдяки якому жінка отримала фінансову допомогу в межах державної програми «Дія».

Як зазначає пані Наталя, громадська організація продовжує підтримувати Юлію, зокрема, допомагає з оформленням бухгалтерської документації, популяризує виготовлену продукцію, навіть допомагає її реалізувати. Таку підтримку у ГО «На-дія» надаватимуть всім, хто готовий започатковувати власну справу.

Що до Юлії, то на Хмельниччині вона живе, можна, сказати, на дві домівки. Сама мешкає наразі у Летичеві, проте діяльність свою, як підприємиці, веде здебільшого у Меджибожі.

Для виробництва пастили та сухофруктів жінці потрібні фрукти, і те, як ставляться до них мешканці Поділля, Юлію, відверто, дивує.

І на Херсонщині, і на Поділлі – родючі землі. У нас – кавуни, помідори, у вас, до прикладу, яблука, груші. У нас такої врожайності цих фруктів немає. І тут ми бачимо, що майже в кожному дворі є яблука, які ніхто не переробляє. Ми знаємо ціну яблукам в нашому регіоні, а тут вони просто лежать під ногами. Максимум, йдуть на корм для тварин, а то й просто гниють під деревами. І саме це, мабуть, спонукало до того, що якщо тут є сировина, чому її не використовувати? Ми яблука купуємо, але все одно вони тут дешевші, ніж на Херсонщині, і вибір тут набагато більший, – каже Юлія.

Тож у Летичеві жінка, разом з мамою, організувала міні-виробництво. Куплені у місцевих фрукти жінки перетворюють на унікальний продукт – пастилу, сухофрукти, снеки, які готують без цукру. Тож вони ще й корисні.

Лише яблуками та грушами обмежувати своє виробництво Юлія не планує. Каже надалі додаватимуть в асортимент ягоди, яких на Хмельниччині теж родить чимало та щедро.  

Тут сільська місцевість, майже в кожному дворі, до прикладу,  є малина. Тому ми знайомимося з людьми, хто не обробляє свою продукцію хімією, хто її поливає чистою водою. Дуже багато нюансів є по вирощуванню, і ми саме цю сировину використовуємо. І місцевим жителям вигідно, і нам, – ділиться планами Юлія.

Зупинятися на досягнутому жінка не збирається. Маючи вже досвід написання гранту, вона зараз думає про ще один, який дасть можливість придбати додаткове обладнання, розширити виробництво, залучити до співпраці більше людей, працевлаштувавши їх.

«З війни приїхала у війну»

Не у всіх, хто долучений до  роботи ГО «На-дія», історії позитивні. Деякі вражають кількістю болю та випробувань, які довелося пережити, аби знайти більш-менш спокійну гавань у країні, охопленій війною.

Надія з Харкова – одна з тих, кому довелося з пекла однієї війни потрапити в пекло іншої. У Харкові, де до повномасштабної війни жила жінка, в неї не залишилося нічого. Квартиру розбомбили росіяни. На четвертий день повномасштабної війни вона виїхала у Полтаву. Потім шукала порятунку в Ізраїлі. Але на початку жовтня війна наздогнала її й там, коли країну почали бомбардувати з Сектору Газа. Тож довелося повертатися назад, в Україну.

Розповідаючи свою історію, жінка плаче та вибачається. Каже, це чи не вперше з нею, коли згадує свої поневіряння. Але насправді пережити дві війни за пів року – випробування не з легких.

На непростому шляху назад в Україну їй довелося пережити чимало. Аеропорти, вокзали, черги у посольстві, майже випадкове потрапляння на авіарейс, пошук місця, де можна було б знайти прихисток. Зіграло роль давнє знайомство з Наталією Няньчук, тож саме на Хмельниччині жінка зупинилася та тепер намагається пустити тут, хоча б тимчасове, коріння, самовіддано працюючи на допомогу Збройним силам України.

Наше життя зараз – це випробування, це поле бою, так само, як на сході та півдні України. І ми повинні в цьому житті адаптуватися. Попри війну, ми повинні жити з вірою, з надією, з любов’ю. Якщо ми будемо підтримувати одне до одного, не сидіти, не чекати, а діяти, ми швидше переможемо. Ніхто нікому нічого не винен. І ми маємо розуміти, що на те, аби повернутися до мирного життя, може знадобитися не один рік. Але нам треба жити, і ми будемо жити, – сказала пані Надія.

***

Завершивши розмову на штабі ГО «На-дія» ми не могли не відвідати банк одягу, який напередодні зими є одним з найважливіших осередків підтримки ВПО у Летичеві. Бо, зважаючи на досвід пані Надії, яка приїхала до Летичева, в чому була – у літньому одязі та шльопанцях, зрозуміло, що декому з ВПО може знадобитися абсолютно все.

Для банку одягу влада виділила активістам дві кімнати у колишній адміністративній будівлі. Вона трохи аварійна (стеля подекуди сиплеться), поки що незрозуміло, чи буде тут якесь опалення взимку. Проте є місце, де можна більш-менш вільно розкласти речі. Щоправда, лише у ящиках. Стелажів та вішаків тут поки що теж немає.

Опікується банком одягу також переселенка з Херсонщини Іванна. Жінка живе неподалік, тож на наш заклик показати, як воно виглядає, приходить швидко. І за запитом ВПО, які потребують одягу, також зможе відкрити приміщення та допомогти з вибором оперативно.

Іванна – одна з тих, хто активно підставляє плече підтримки пані Наталі в її роботі з підтримки ВПО. І не лише в тому, що стосується банку одягу. Зокрема, допомагає ГО «На-дія» проводити заходи для дітей, аби інтегрувати їх у громаду та дати можливість трохи забути про війну.

Щось придумуємо, шукаємо якісь способи дітей відволікти. Я, як мама двох дітей, розумію, що мені, до прикладу, головне – подбати про зимовий одяг для них. А дітям потрібне інше. Їм потрібна радість, якісь позитивні емоції. Вони з величезним задоволенням приходять на ці заходи, особливо у селах, де діти загалом обмежені у розвагах, бо закриті будинки культури, клуби. І все, що ми в силах для них зробити, ми робимо, – каже Іванна.

Яскравими плямами на стінах приміщення банку одягу майорять дитячі малюнки. На кожному з них – Україна, Херсон, майбутня перемога і бажання повернутися додому.

Поки ми завершуємо розмову, пані Наталя перебирає одяг у коробках. Відбирає деякі речі та сором’язливо пояснює:

Це для Наді. У неї ж немає нічого, тільки літня сукня та шльопанці. А зима йде…

Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.