Рівні можливості для всіх: експерт – про послуги для сімей, котрі виховують дітей з інвалідністю на Хмельниччині

Олексій Балаботкін з Хмельницького – щасливий тато двох доньок. Молодша, Соня, народилася із синдромом Дауна. Дівчинці скоро шість, ходить до звичайного садочка. Росте, розвивається, грається з однолітками. 

Тато зізнається: виховувати дитину із таким діагнозом – важко, але це не вирок. Тим паче – не привід ізолювати її від суспільства. Та й суспільство змінюється – спільними зусиллями держави та батьків. 

Як саме це відбувається -– розповів  Олексій Балаботкін, представник ГО “Сонячні діти”.

• 

– Олексію, а коли і де почалися зміни у ставленні суспільства до людей із синдромом Дауна?

– У світі цей рух батьки дітей почали ще у 60-70-ті роки. Через 20-30 років західне суспільство розвернулося обличчям до людей з інвалідністю. В Україні так не було, бо за радянської влади таких людей ховали подалі від очей. Казали – у вас народилась хвора дитинка, забудьте про неї, віддайте в інтернат. 

Зараз ситуація у нашій країні – унікальна, бо десь років 10 тому саме держава почала цей рух і батьки його підтримали. Це і є синергія”

– А що таке деінституалізація дітей з інвалідністю? І навіщо вона потрібна?

– Навіть для нормотипових дітей життєво важливо залишатися поруч із люблячими дорослими, то що вже казати про дітей з інвалідністю. Радянська влада мала слушність, коли казала, що діти із синдромом Дауна погано розвиваються. Вони дійсно погано розвиваються, якщо їх позбавити батьків!

У тому і полягає вся ідея деінституалізації. Діти мають жити в своїх родинах, а не в чужому домі із чужими людьми. 

Жити в родині – основна потреба будь-якої дитини. А для дитини з особливостями розвитку – життя без батьків – основна перепона для її розвитку”

– 40% батьків дітей з інвалідністю впадають у депресію і не розуміють як жити далі. Як їм може допомогти держава?

– Мені здається,  не 40%, а всі 99% батьків впадають у відчай. Бо не знають, яким буде майбутнє цієї дитини. Але зараз у пологових будинках вже не пропонують відмовлятися. Суспільство змінилося, утім фахової допомоги не вистачає. Тому в усьому світі говорять про раннє втручання. Це абілітація – допомога з розвитку основних функцій.

• 

Наприклад у дітей із синдромом Дауна слабкі м’язи – це не означає, що вони не будуть сидіти та ходити. Вони будуть це робити пізніше і їм можна допомогти. 

На жаль, раннє втручання є не у всіх регіонах і проблема – брак спеціалістів. Держава не може запропонувати їм гідну оплату, а приватна практика приносить більше коштів.

Далі, дистанційний зв’язок зі спеціалістами – доступний навіть у маленьких містечках. Онлайн-консультації насправді дуже допомагають батькам. Та інклюзивна освіта. І важлива вона не лише для дітей з інвалідністю. Якщо з дитинства показувати, що є різні люди з різними особливостями із ними можна спілкуватися, дружити, то діти виростають у дорослих, яким навіть не спаде на думку не так ставитися.

Основною проблемою шкільної освіти загалом, не лише інклюзивної, є кількість дітей в класі. Вчителю важко приділити увагу кожному з 35-40-ка учнів. І єдиний вихід – побудувати більше шкіл.

• 

До теми

З 1 вересня, за інформацією Департаменту освіти, науки, молоді та спорту Хмельницької облдержадміністрації,  в області працюють 205 закладів загальної середньої та 78 – дошкільної освіти, де у 612 класах та 187 дошкільних групах інклюзивне навчання проходять 1335 дітей з особливими освітніми потребами

А для здійснення психолого-педагогічного супроводу дітей, цього року в області організували роботу 28 інклюзивно-ресурсних  центрів.

Зараз ГО “Соціальна Синергія” за підтримки Міністерства соціальної політики, проводить просвітницьку кампанію на підтримку деінституалізації дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами. 

Кампанія спрямована на те, щоб батьки дітей з інвалідністю знали більше про соціальні послуги, отримували їх. А діти – лишались у сім’ях, а не потрапляли до інтернатів. 

Про які саме послуги йдеться та куди звертатись, щоб їх отримати – нижче в слайдах:

За матеріалами просвітницької кампанії Мінсоцполітики та ГО «Соціальна Синергія»