“Жінки зі сталі” відвідали Хмельниччину, щоб нагадати про подвиг Маріуполя (ФОТО)

В містечку Городок, що на Хмельниччині, відбулася нетривіальна акція, присвячена славетним захисникам Маріуполя. Протягом кількох днів на Хмельниччині гостювали рідні “азовців”, які вкотре нагадали про українських військових, які досі перебувають у ворожому полоні, та про подвиг тих, хто віддав своє життя, аби якомога довше стримувати ворожу навалу. Те, що спочатку планувалося як фотовиставка робіт пресофіцера полку “Азов” Дмитра Козацького (позивний “Орест”), зрештою трансформувалося у потужну акцію, до якої долучилася Громадська організація “Жінки зі сталі”, яка об’єднала матерів, сестер і дружин полонених та полеглих захисників та захисниць Маріуполя.

Оборона міста-героя, що тривала 86 днів, — це не лише яскравий приклад мужності та звитяги українських воїнів. Завдяки їхньому подвигу загарбники надовго застрягли в Приазов’ї, сконцентрувавши там величезну збройну потугу та чималі ресурси, що не дозволило росіянам перекинути додаткові сили на інші напрямки. Боронячи Маріуполь, наші воїни одночасно захищали Київ, Чернігів, Харків та Миколаїв з Одесою.

Візуальним втіленням героїзму оборонців Маріуполя та Азовсталі стали світлини, зроблені пресофіцером полку “Азов” Дмитром Козацьким (позивний “Орест”), що облетіли весь світ.

“Від початку ми нічого аж надто масштабного не планували, — розповідає начальник відділу культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міської ради Олег Федоров. – Це мала бути просто фотовиставка робіт Дмитра “Ореста в нашому краєзнавчому музеї (“G-museum”), якою ми хотіли нагадати землякам про подвиг захисників Маріуполя та Азовсталі”.

Як пояснив пан Федоров, світлини хоч і знамениті та відомі майже кожному, та більшість подолян бачила їх хіба що на невеличких екранах смартфонів чи, у кращому випадку, планшетів. Відчути ж всю їхню силу та приховану енергетику можна лише за допомогою великих форм. Цією виставкою хотілося ще раз нагадати про подвиг героїв Маріуполя та привернути увагу до долі захисників Азовсталі, які опинилися в полоні.

В процесі підготовки стало зрозуміло, що однієї виставки, навіть з неймовірними по силі фотографіями, — недостатньо. З’явилася ідея перетворити все на більш масштабну акцію та залучити до неї громадську організацію “Жінки зі сталі”, яка об’єднала матерів, сестер і дружин полонених та полеглих захисників та захисниць Маріуполя. Бо якщо піднімати тему героїв Азовсталі, як без тих, хто найпалкіше за всіх у світі чекає їхнього звільнення та повернення додому?

Кожному зрозуміло, у якому щоденному пеклі живуть “сталеві” жінки, тому організатори вирішили перетворити для них поїздку до Городка ще й на своєрідну психологічну реабілітацію.

У кожної “сталевої” жінки, яка приїхала до Городка, своя трагічна історія.

Пані Неля з Маріуполя – двічі сталева мама (прізвище на її прохання не згадуємо, бо син ще в полоні). У неї двоє синів-азовців. Старший – Ігор (позивний “Маяк”), спочатку довго служив у морській прикордонній службі, отримав звання старшого сержанта та був командиром катера. Після закінчення контракту перейшов до полку “Азов”. Молодший син Микита вступив до лав ЗСУ ще 2017 року. Три роки воював під Донецьком. Після закінчення контакту вирішив присвятити себе мирному життю та створив сім’ю. Але плани зламало повномасштабне російське вторгнення. Вже наступного дня Микита пішов в “Азов” до старшого брата.

Пані Нелі вдалось виїхати з Маріуполя 16 квітня. Згодом вона дізналася від молодшого сина, що Ігор загинув. Він отримав важкі поранення і за якусь хвилину стік кров’ю. Побратими під обстрілом до останнього намагалися його врятувати.

Молодший син Микита 16 травня за наказом командування разом з іншими захисниками Азовсталі вийшов із заводу та опинилися в російському полоні. Відтоді від нього жодної звістки. Чи живий він, чи страчений росіянами в Оленівці, де нелюди підірвали тюрму, у якій утримували “азовців”, пані Неля досі не знає.

Денисенко Ірина та Едуард, — батьки загиблого в Маріуполі “азовця” з позивним “Зодіак”. До 2014 року родина мешкала в Донецьку, але з початком російської агресії переїхала на Київщину. Владислав з дитинства мріяв стати військовим, аби захищати Батьківщину. В 2019 році він вступив до “Азову”. Загинув 15 квітня, під час прориву з морського порту до “Азовсталі”. Його БТР потрапив під сильний артилерійський обстріл і був скинутий вибуховою хвилею у Кальміус. Панцерник впав у річку дуже невдало — ніхто з екіпажу не зміг вибратися на поверхню.

Віра Литвиненко, — мама “азовця” Владислава з позивним “Вектор”. Родина жила в Маріуполі. Майже 9 років тому, перед самою війною, родина переїхала до Києва, де Владислав закінчив училище та інститут. З дитинства він займався спортом — східними єдиноборствами, тайським боксом, плаванням, самотужки навчився грати в шахи.

В січні 2015 року сказав матері, що їде на змагання в Харків, а сам поїхав на війну. Згодом вступив до лав “Азову”. Загинув 23 березня у танковому бою неподалік драмтеатру, за два дні до свого дня народження. Віра Литвиненко стала ініціатором та організатором фотовиставки “Полк “Азов” — Янголи Маріуполя”, яка відкрилася на Софійській площі в Києві 14 жовтня у День захисників і захисниць України.

Людмила, — дружина “азовця”. В шлюбі понад 10 років, він родом з Черкащини. В 2016 році приєднався до “Азову”. Воював. З першого дня повномасштабного вторгнення разом зі своїми побратимами стояв на обороні Маріуполя. 16 травня за наказом президента вийшов з Азовсталі. Перебуває в полоні й досі.

Пані Ірина Роговик втратила на Азовсталі доньку – Катерину Роговик (позивний “Катрін”), військового медика. Вона була в госпітальному бункері, коли 8 травня у нього влучила важка протибункерна бомба. Росіяни хотіли до “дня перемоги” відрапортувати про повне знищення українського гарнізону, тому бомбування та обстріли того дня були надзвичайно жорсткими та потужними. Хоча бункер з усіма, хто був у ньому, був знищений, пані Ірина все ж сподівається, що її донечка жива і десь у полоні.

Наталя – ще одна мати військовополоненого. Він мав цивільну професію, але пішов захищати свою країну. Ніколи не жалівся, навіть перебуваючи весною в Маріуполі. Писав, що все нормально, обіймає, на розмову не має часу та мусить бігти у справах.

Весь цей час пані Наталя не знала про нього нічого. Дуже чекала чергових його повідомлень і страшно боялася, що вони можуть більше не з’явитися.

Вже коли деякі бійці вийшли з полону, дізналася, що син в квітні зі своїми побратимами переходив з морського порту на Азовсталь. Тоді був страшний обстріл і загинули багато українських воїнів. Зокрема саме тоді загинув вище згаданий “Зодіак” з побратимами.

17 травня, коли Наталя з іншими “азовськими” жінками перебувала в Туреччині, де просила президента Ердогана по допомогу в евакуації захисників Азовсталі, син дав знати, що живий. Зараз він у полоні.

Жінки, повернувшись в Україну, започаткували громадську організацію “Рада дружин та матерів захисників України “ЖІНКИ зі СТАЛІ”.

Сталеві жінки, яким пощастило дочекатися рідних з полону, не припиняють роботу в організації і продовжують підтримувати своїх сталевих посестер та боротися за звільнення інших захисників Азовсталі.

До Городка приїхала Світлана Поліщук – мама парамедика Катерини Поліщук з позивним “Пташка”, яка уславилася своїм співом в казематах Азовсталі. Сама “Пташка” теж планувала бути, але через обставини не змогла.

Відкриття виставки світлин Дмитра Козацького (“Ореста”) в Городоцькому краєзнавчому музеї (“G-museum”) перетворилося на яскраве, щемливе та патріотичне дійство.

“Сьогодні в маленькому місті Городок ми хочемо порушити важливі питання, – сказав на церемонії відкриття один з організаторів акції Олег Федоров, – Україна та світ має багато говорити про всі жахи війни з Росією. Чим більше та голосніше буде звучати правда, тим швидше хлопці та дівчата повернуться з полону. Азовсталь — це ще не минуле. Це історія, яка триває просто зараз. Захисники Маріуполя досі в російському полоні. Ми не маємо права про них забувати”.

“Вже пішов сьомий місяць, як наші хлопці, жінки та дівчата знаходяться в російському полоні, – каже одна зі співорганізаторів ГО “ЖІНКИ зі СТАЛІ” пані Наталя. — Наша мета докричатися до усього світу, аби він звернув увагу на катастрофічний стан наших полонених, аби він зробив все можливе, аби їх звільнили або, принаймні, змусив Росію дотримуватися вимог Женевської конвенції щодо утримання військовополонених”.

Наразі сталеві жінки розчаровані імпотентною позицією що Організації Об’єднаних Націй, що міжнародного Комітету Червоного Хреста у цьому питанні.

“Сьогодні почастішали обміни полоненими, — каже пані Наталя, — але російська сторона вперто не бажає включати в списки на обмін полонених “азовців”. В полоні досі залишається навіть одна жінка-парамедик, якій 70 років! Це схоже на відвертий садизм та катування”.

В заході взяли участь священники всіх конфесій, представлених у Городку. Від них виступив о. Сергій Хитрий, проректор Інституту Богословських Наук Непорочної Діви Марії. Усі парафії при всіх храмах Городка від самого початку війни, ще коли вона офіційно називалася АТО, активно займаються волонтерством, допомогою ЗСУ та біженцям. Інститут же став домівкою для біженців, у тому числі з Донеччини та Маріуполя зокрема. Через його стіни пройшло до тисячі вимушених переселенців. Багато хто живе там й досі.

Звертаючись до “сталевих” жінок, о. Сергій Хитрий сказав:

“Ви сьогодні можете пишатися своїми чоловіками та синами. У майбутньому хлопчики у вихованні мають взоруватися на них. А дівчатка мають брати за взірець саме вас. Не стидайтеся своїх сліз. І на сталь деколи падає роса. Але ця роса не здатна її знищити. Вона, навпаки, очищує і робить сталь блискучою”.

Вітаючи присутніх та гостей, начальник другого відділу Хмельницького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (так зараз називається військкомат) Володимир Стецко наголосив, що подвиг захисників Азовсталі та їхня вірність присязі має бути прикладом для усіх військових. По тому співробітники військкомату подарували “сталевим” жінкам квіти та ангелів-охоронців, виготовлених дітьми з Городоцького центру комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю. Останні допомагають військовим, виготовляючи “окопні свічки”.

Учні художньої школи теж влаштували виставку своїх робіт на патріотичну тематику, а викладачка цієї школи, стипендіат Президентської стипендії Альона Марчук спеціально для “ЖІНОК зі СТАЛІ” намалювала картину у подарунок.

Навзаєм гості міста подарували “G-museum” прапор “Фортеця Азовсталь”.

Звісно, були виступи місцевих талантів з патріотичними піснями та невеличкий концерт заслуженої артистки України Олени Білоконь.

Сам кількаденний захід був організований відділом культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міської ради за активної допомоги керівництва територіальної громади, закладів освіти та культури та підприємців. Ну й, звісно, співробітників “G-museum“.

Але не все обмежилося стінами музею. В Городоцькому ліцеї №4 відбулася тепла зустріч з його вихованцями – головним чином, з учнями спеціалізованих “воєнних” класів. Кадети продемонстрували свої навички, танцювали бойового гопака, ходили та лежали на битому склі тощо.

Гості аплодували і плакали:

“Це чудово, що у нас такі діти, і вони вже готуються стати на захист Батьківщини, — сказала мама “Пташки” Світлана Поліщук. – Але я понад усе на світі хотіла б, щоб ці уміння їм ніколи не знадобилися у житті”.

Школярі подарували гостям обереги – ляльки-мотанки, а ті вручили кадетам прапор України, підписаний вже звільненими “азовцями” та прапор самого “Азову”. Як сказав наставник кадетів Олександр Задоянчук, ці прапори будуть виставлені в кабінеті військового вишколу як головна реліквія.

В рамках культурно-туристичної програми “ЖІНКИ зі СТАЛІ” відвідали стародавнє містечко Сатанів. Як вони жартували – це ми робимо у відповідь на погрозу росіян провести “десатанізацію” України.

Попри “зловісну” назву, в Сатанові нечистого не шанують. У містечку діють римо-католицький, греко-католицький та православний храми, а також велика давня синагога (XVI ст.) На околиці Сатанова стоїть давній Свято-Троїцький монастир з печерами (XV- XVIІІ ст.ст.). В монастирській Свято-Троїцькій церкві настоятель о. Володимир Наглій (ПЦУ) провів молебень за визволення бранців, упокій загиблих та за Перемогу. Тут був присутній і певний символізм – адже монастир і церква будувалися не лише для молитов, але й для оборони від ворогів.

Пані Наталя, одна із організаторів та “моторів” руху “сталевих” жінок висловила від усіх них подяку:

“Неймовірний подарунок отримали ЖІНКИ зі СТАЛІ в Городку. Насправді подарунків, уваги, емпатії було стільки, що сталеві мами та дружини дали волю сльозам. Але то були щасливі сльози — сльози подяки. Організаторам цього заходу та усім причетним за кілька чарівних днів у вашому теплому та красивому людьми містечку. Ви навіть не уявляєте, що насправді ви зробили для родичів Героїв Азовсталі! І наша боротьба за повернення військових з полону триває з новою силою! Окремий наш лайк то “G-museum”. Ми просто в захваті! Це супер круто і технологічно! Обіймаю всіх вас”.

Її думку доповнила Людмила Шукренко: “Невелике і прекрасне містечко, де я відчула щиру підтримку людей, яким небайдужий наш біль. Провели нам чудову екскурсію по визначних містах і дали можливість відвідати святі місця, де ми мали змогу помолитися за своїх рідних, для нас це важливо, адже ми хапаємось за кожну соломинку, яка дає віру зберегти життя і повернути наших рідних! Неймовірно вдячна місту Городок та його жителям за душевну зустріч і неймовірну підтримку”.

Для автора цих рядків, який до того ж є одним з організаторів усього описаного, найбільшою подякою і нагородою стало коротке повідомлення, відправлене однією зі сталевих жінок вже з дороги до Києва: “У нас в групі батьки, чиї сини та доньки загинули, вони хоч посміхатися почали”.

Автор: Дмитро Полюхович.

Текст вперше був опублікований на сайті dsnews.ua