Про таємниці традиційного строю Хмельниччини розказали на лекції у музеї (ФОТО)

Молодий дослідник, учасник етноколективу «Ладовиці» та колекціонер Андрій Крищук провів лекцію-презентацію про цікавинки і особливості жіночого строю південної частини нашої області.

Сьогодні, коли наша держава бореться з ворогом, в тому числі на інформаційно-просвітницькому фронті, важливою складовою цієї боротьби є визнання і збереження своєї ідентичності. Відтак, актуальності набувають етнографічні дослідження локальної культури і традицій. Саме цим вже понад тридцять років займаються учасники етноколективу «Ладовиці».

Одним із активістів фольклорного гурту є дослідник та колекціонер Андрій Крищук. У Хмельницькому обласному художньому музеї він представив своє дослідження традиційного жіночого вбрання кінця ХІХ – середини XX століття.

На мою думку, сьогодні дуже важливо зберігати заповітні традиції та реліквії предків. А ще, безумовно, давати їм нове життя. Це «нове життя» постає не в повсякденному носінні цього унікального одягу, а в правильному догляді за ним, дослідницькій роботі та презентації її результатів громаді, – впевнений Андрій Крищук.

Під час лекції-бесіди дослідник представив жіночий стрій двох сіл – Калюс і Борсуки – Новоушицького району.

Чим щоденний одяг відрізнявся від святкового, як прикрашалися наші предки і чому весільна сорочка могла служити жінці протягом усього життя – про ці та інші подробиці побутового життя селян нашого краю через одяг та аксесуари розповів лектор.

Так, для Борсуків були характерні найдовші сорочки. Жінки з цього села вишивали їх на конопляному полотні технікою “низь” спереду та по спині. А замість плахти користувались обгорткою, катринцею або гунею. За тим, на яку сторону жінка заправляла гуню, можна було визначити заміжня (на ліву) чи не заміжня (на праву) вона. Також стрій прикрашали поясом – баюром. Не гребували господині й прикрасами – лускавками, пацьорками. Сьогодні, за словами колекціонера, знайти такі оздоби – велика удача.

На голову жіноцтво села вдягало стоклетку – просту картату хустку. Традиційно, носили дві хустки: перша – проста – на голову, друга – статусна, тобто дорога шовкова чи тернова – на шию.

У жіночих строях затопленого Дністровською ГЕС села Калюс традиція була іншою. Саме тут у сорочок відшивали найдовші рукави. На спині та спереду одяг вишивали хрестиком. Часто брали тільки чорну нитку, адже це був колір багатства. Поверх сорочки одягали спідницю зі складками та фартухи. З 30-х років ХХ ст. стало популярним одягатися у камізельки, мінімально прикрашені стрічками. Також у цьому селі носили густо нав’язані намиста.

Ще одним унікальним компонентом строю був очіпок – головний убір. Цікаво, що, як розповів лектор, жінки не носили його в повсякденні через вишиті на очіпку язичницькі символи. Цей елемент одягу мало зберігся до наших днів, оскільки через неносіння за життя його здебільшого вкладали в труну. Тканина для хусток у Калюсі теж була ознакою статусу. На голову нав’язували намітки, частіше із шовкових хусток.

Верхню частину сорочки шили з тонкого полотна, а нижню – з більш грубого, розповів Андрій. Ці дві частини несильно зшивали між собою, щоби власниця, коли низ зноситься, могла його відпороти та пришити новий.

За словами лектора, досліджені ним села не можна назвати бідними, адже вбрання було достоту дорогим, як і його оздоблення.

Наприкінці ж зустрічі поділився своїми планами на майбутнє. Андрій Крищук каже: наступними для свого дослідження обрав строї Чемеровеччини і Дунаєвеччини. І саме тамтешнім одягом сподівається поповнити власну колекцію.