Олександр Симчишин: «Ми прийшли, щоб бути владою, а не опозицією»
Його результат на місцевих виборах-2020 обговорювали не лише на Хмельниччині. Його стиль управління інколи здається авторитарним. А союз іменної партії “Команда Симчишина” із політичною силою “За майбутнє” в облраді взагалі викликав шквал критики. Напередодні Нового року Олександр Симчишин погодився на зустріч у своєму робочому кабінеті. За пів години розповів подробиці створення нового політичного проєкту, стосунки зі “Свободою”, згадав про Романа Миколаїва та зізнався у своїх провалах.
Як виникла ідея створення “Команди Симчишина”?
Я не можу сказати прізвище того, хто це придумав. Коли на парламентських виборах 2019 року вирішили висувати Віталія Діденка від “Свободи” (а ми всі були тоді членами “Свободи”), ми почали вживати слово “команда”. Я сам його згадую майже постійно на нарадах, робочих зустрічах. А Віталій Діденко – член команди з 2010 року. Тоді нас було три члени фракції у Хмельницькій міській раді.
Всі усвідомлювали, що у мене реально високий рейтинг. З 2016 року, відколи соціологічна група “Рейтинг” почала робити опитування, він зростав від 63%. А на літо 2019 року вже був 75-80%. Згодом ми спробували назву “Команда Симчишина” формалізувати у друкованій продукції, на білбордах. Побачили дуже гарне сприйняття. Після того, коли вже почали планувати місцеву виборчу кампанію, одразу чітко для себе визначив: я не агітую, а працюю. Та й, чесно кажучи, я не бачив логіки – для чого напрягати людей своїм обличчям, яке вони і так бачили 5 років?
А чи узгоджували ви формування бренду “Команда Симчишина” зі “Свободою”?
На початковому етапі – ні. На місцевих виборах інша мотивація людей при голосуванні. Ми вирішили, що спробуємо створити місцевий проєкт. Ніяких думок про велику політику не було взагалі. І спочатку ми розглядали лише місто Хмельницький. Бо, перебуваючи у владі, ми хотіли побачити оцінку своєї роботи і працювати далі. Коли зробили пару маленьких замірів, стало ясно: спокійно у новоствореному районі матимемо фракцію, причому – одну з найбільших. Ми поставили собі завдання, щоб це була не одна з найбільших, а найбільша і точно – голова районної ради. Паралельно вирішили: буде й обласна рада. Завдання – виграти там вибори і боротися за посаду голови. Ми – ідеалісти у мріях, бо і націоналізм ідеалістичний. Але прагматики у діях. Звісно, те, що я пройду у першому турі – без варіантів. Я у тому не сумнівався. “Команда Симчишина” – абсолютна більшість до міської ради. Після ухвалення рішення у своєму середовищі (а мені це також було непросто насправді), ми вже його узгоджували з нашими друзями-однопартійцями на обласному і на державному рівні. Що “Свобода” не бере участь там, де іде “Команда Симчишина”.
І яка була реакція?
Ну… погодилися. Це свого роду був такий експеримент для партії. Тому що “Свобода” завжди брала участь у всіх виборах. Навіть у тих, де, здавалось би, шанси мінімальні. Все має змінюватися, і партія теж. Це була можливість для нас показати: не форма визначає, а зміст. Ми за змістом не змінилися. І далі залишилися українськими націоналістами. Націоналізм для нас – це любов до свого. У даному випадку – до свого міста, району і області.
Коли стало зрозуміло, що бренд “Свобода” тут не зайде?
Дивіться, я б не говорив би так… Якби я був першим номером у списку “Свободи” до міської ради, то “Свобода” би впевнено набрала би перше місце. Можливо, не 57%, як “Команда Симчишина”, але точно мала би свою більшість – відсотків 40-45. Тому я би не сказав, що бренд “Свобода” десь просідав, втрачав. Просто ми хотіли зробити місцевий проєкт по суті з нуля. Винятково на позитиві, без будь-якого бекграунда та багатомільйонного бюджету. Зрештою ми показали, що ми з коштами у десятки разів менше і без політтехнологів можемо вигравати.
До речі, про політтехнологів… В ефірі телеканалу “Перший Подільський” ви сказали, що під час передвиборчої кампанії консультувалися з товаришем. Можете зараз назвати його прізвище?
Я не хотів би його прізвище називати. Є у мене один хороший… навіть важко сказати товариш. Бо я певну суть закладаю у це поняття. Просто хороший мій знайомий, з яким я дуже давно спілкуюся. Було би дуже нечесно, якби я сказав, що ми взагалі ніколи нікого не залучаємо. Я, до речі, і в роботі це використовую – спілкуючись з журналістами, хочу чути їхню думку про події у місті…. Ми плануємо виборчу кампанію, але своїми очима. А мені завжди цікаво побачити нас та інших учасників виборів очима інших людей.
Ця людина з Хмельниччини?
Ні, ця людина не хмельничанин. Ми залучали цього знайомого, щоб він нам давав маленьку аналітичну інформацію. І ми розуміли: те, що ми бачимо своїми очима, відповідає дійсності, чи ми десь трохи себе переоцінюємо чи недооцінюємо. Тобто це була не політтехнологія, а аналіз.
На якому етапі з’явилася ідея домовлятися з партією “За майбутнє”? Коли виникли ці, скажімо так, приязні стосунки?
Ну, важко це назвати якимись стосунками… Я повторюся: ми – ідеалісти у мріях, але прагматики у діях. Всі можуть згадати листопад 2015 року, коли я став міським головою. Тоді теж журналісти пробували скласти якісь коаліції. А з ким буде “Свобода”? Бо їх же тільки десять плюс міський голова. А всіх депутатів 42. Об’єднаються? Висловлять недовіру? Висунуть свого секретаря? Це звична ситуація для політичного середовища України загалом. І так зараз відбувається у багатьох інших містах. Я трошечки інакше у тій ситуації повівся. Завдяки цьому вдалося з усіма тодішніми політичними силами сформувати одну спільну коаліцію. Мені постійно закидали, що у вас нема опозиції. Так, у нас всі, хто зайшов у міську раду попереднього скликання, були разом.
“За майбутнє” у Хмельницькому створилося на базі “Поруч”. “Поруч” ту каденцію з нами працювала, голосувала, підтримувала, ніколи не опонувала. У нас було нормальне абсолютно спілкування з ними на рівні міста. Вони розуміли мої принципи. Знали, що я ніколи не займаюся дурницями, що у мене є червоні лінії, які переходити не можна. Що для мене важливе місто, розвиток, зміни і так далі. “За майбутнє” заявило про мою підтримку, хоча я їх про це і не просив. Я розумів, що мені публічної підтримки не треба. Вважав: ті, хто заявляє про мою публічну підтримку, розраховують на частину мого позитивного іміджу. Вони не висували свого кандидата, а на всіх зустрічах, коли їх питали, казали: так, на міського голову однозначно Симчишин.
Так у них і не було сильного кандидата…
Так його і ні в кого не було. Тому що сильний кандидат мав би об’єктивно працювати хоча би роки три… Так не буває, коли ти місяць чи два кидаєш купу грошей, ставиш пару сотень своїх білбордів і думаєш, що люди за тебе проголосують. НІ! А по обласній раді ми реально боролися за голову, збирали голоси. Це ж не міська рада, де все чьотко. А в обласній треба було у будь-якому випадку спілкуватися. До вечора суботи (а сесія – у понеділок) ми ще збирали голоси за свого. Але ми їх назбирали лише 25 насправді. Цього не вистачало. Ми розуміли: якщо зробимо холостий постріл, це може закінчитися глухою опозицією, перебуванням в останньому ряду і… “ганьба-ганьба”. Ми не для того йшли у раду.
А за Віолету Лабазюк ви прорахували, що буде велика підтримка?
Ми не говорили про конкретні прізвища, які висували ті чи інші партії. Була підтримка один одного. Ми ж теж не завжди світили прізвище свого кандидата, якого ми планували на голову… На посаду першого заступника та голову бюджетної комісії ми пішли прагматично, аби бути частиною влади. І вважаємо це абсолютно правильним.
А вас не засмучує, що Сергій Лабазюк та немісцеві лідери “За майбутнє” раніше не підтримували ідеали Революції Гідності?
Перше моє спілкування з Лабазюком відбулося 5 чи 6 грудня 2013 року. Я дуже добре пам’ятаю, тому що у Хмельницькому тоді була велика акція під час Революції Гідності, а у Волочиську майдан фактично контролювали теж ми. Він телефоном просив можливості виступити на тому волочиському майдані. Я, чесно кажучи, не знаю, що він там говорив, бо мене це мало цікавило. Але він там виступав на початку грудня 2013 року. Я не слідкував за його підтримкою ідей Революції Гідності. Колись його особисто запитував, чи він голосував за закони 16 січня. Він мені один на один обіцяв, що ніколи у житті за них не голосував. Покажіть мені відеодокази – Лабазюка, який піднімає руку. Бо тоді ручне голосування було. Тобто для мене ці питання так само залишаються відкритими. Але тут не зовсім обласної ради стосується. Ми пішли на це заради того, щоб обласна рада діяла, і заради того, щоб ми були частиною влади. А це означає, що беремо на себе відповідальність. А опозиція – це дуже умовна відповідальність.
Водночас у тому ж “За майбутнє” є багато різних людей. Той же Гладуняк – один з кандидатів на голосу облради. Він був з нами на Майдані, можна багато відео знайти. Я йому мікрофон давав – ще тоді діючому депутату облради. Питання у тому, що цей місцевий рівень політики настільки якийсь видозмінений: дуже часто в одних політичних силах ти бачиш таких різних людей…
З ким із ваших заступників вам було шкода попрощатися, а з ким – навпаки хотілося?
Та насправді зі всіма шкода прощатися. Люди 5 років працювали разом з нами. Кожен якусь частинку себе тут залишив. Ну, але я до таких речей дуже рівно ставлюся. Команда постійно має змінюватися. У футболі, коли “Барселона” виграє Лігу Чемпіонів, вона все одно змінює склад. Бо це постійний розвиток. Команда, як і людина, ніколи не має консервуватися і костеніти, але постійно змінюватися і розвиватися.
А все ж – за ким найбільше шкодували?
Кожен з них насправді якісна особистість. Хтось гірше, хтось краще працював, хтось більше отримував наганяї, хтось менше. Але це була нормальна команда.
Я вас вже запитувала торік в ефірі Суспільного і запитаю ще раз: чому досі нема керівника департаменту освіти та науки без приставки в.о.?
(Після паузи) Я думаю, що десь місяць-два, і у нас керівник цього департаменту не буде мати приставку “в.о.”. Об’єктивно дуже хорошим керівником, на якого я покладав багато надій, був Роман Миколаїв. Він багато чого змінив у той бік, що я хотів змінювати в освіті. Далі після тої жахливої трагедії, за яку він несе справедливу відповідальність, мені керівника такого потужного підрозділу було знайти дуже непросто. Я кількох людей випробовував. Теперішня керівниця в.о. департаменту найкраще з тим справляється і, цілком можливо, що позбудеться ось цих двох літер.
Ви щойно згадали Романа Миколаїва, тому не можу не спитати: ви з його родичами бачитеся і з ним самим якось комунікували?
З ним самим я не спілкуюся, бо це політична справа. І будь-яке спілкування буде мати негативний наслідок насамперед для нього. Тому це спілкування обов’язково відбудеться тоді, коли, дасть Бог, він вийде на волю. З родиною його однозначно спілкуюся, допомагав і потерпілій сім’ї. Насправді дуже страшна річ відбулася. І то його відповідальність…
Ви у той день, можливо, плакали?
Ні. Тільки сварився. Було дуже важко. Тому що Роман насправді дуже хороша людина. Але чомусь воно так стається, коли і хороші люди роблять такі дії, за які потім несуть відповідальність… Він вину свою визнає, абсолютно свідомо й гідно, це теж дуже важливо. Бо в українській практиці люди знаходили можливість петляти. Роман вже більше двох з половиною років перебуває у слідчому ізоляторі. Впевнений, він відбуде всі ті покарання, які йому визначать, вийде і далі житиме, як нормальна людина.
Ще раз запитаю, бо колись побачила, що це питання дуже цікавило людей: навіщо ви вступили у спілку журналістів і чи вже скористалися своїм посвідченням?
(Сміється) Хороше насправді питання… Я не міг відмовитися… Власне, це запропонувало керівництво обласної спілки журналістів. У мене був досвід журналістської роботи – написання наукових і публіцистичних статей. Бо я не робив би це формально. Наразі я – член обласної спілки журналістів. Посвідченням не користувався ні разу. Взагалі не користувався ніякими посвідченнями: ні депутата міської ради, ні міського голови, ні члена спортивного товариства “Динамо”. Фактично наявні посвідчення використовував тільки для того, щоб зайти у Верховну Раду, чи в Адміністрацію Президента, чи у Кабмін, бо там без них не впускають. Але більше у жодних інших ситуаціях.
Яку критику на Фейсбук вважаєте заслуженою, а яку образливою?
Років два-три тому те, що бісило, все позаблоковував. Вважаю, що не треба витрачати свій час, емоції і сили на відверті дурниці, які не матимуть результату. І всім своїм раджу не читати. Бо троль живе рівно стільки, скільки його годують. Я тролів не годую. У мене має бути санітарно-гігієнічна сторінка у цьому плані. Адекватна критика у мене дуже часто з’являється у коментарях під різними моїми постами. Або мені пишуть в особисті повідомлення. Вона дійсно корисна. Коли я напишу про відремонтований об’єкт, а тут мені зразу скидають фото про якусь яму чи вибоїну на сусідній дорозі. А я її не бачив. Виконавці отримують завдання і роблять, якщо це у межах простого виконання. Деколи люди пишуть великі пости і позначають мене. І я, якщо маю час, читаю.
Ви багато говорите про свої досягнення. Назвіть тепер провали.
Якщо говорити про конкретні речі, які потребують серйозного доопрацювання, це ситуація з громадським транспортом. Я зовсім інакше собі її уявляю. Досягнення і тут є: нові тролейбуси й зупинки, відстеження gps-навігацією. Один з найнижчих в Україні тарифів ми зберігаємо. Але ситуація все одно не така, яка має бути у комфортному місті. Управління постійно отримує наганяї, зараз ми поміняли профільного заступника. Ми шукаємо новинки. Бо в транспорті насправді навести лад дуже непросто. Для того, щоб він був класний, має бути і “класний” тариф. Бо пальним треба заправлятися, запчастини купувати, зарплату платити, оновлювати автопарк.
Другий мінус серйозний – те, що ми до цього часу не забрали частину функцій архітектурно-будівельного контролю на Хмельницький. ДАБІ у нас створена, але вона не функціонуюча. Це призводить до певних проблем, особливо при будівництві складніших категорій. Бо будинки здаються не завжди такими, якими би вони мали здаватися. А ми це не контролюємо, тому що цю функцію не запустили.
Колись ви казали, що влада таки розбещує. То чи розбестила вона зрештою вас?
Влада – серйозне випробування. І до неї дуже звикаєш насправді. Я намагаюся це собі і своєму оточенню нагадувати: все, що маємо завдяки посадам, треба сприймати, як тимчасове. У будь-якому випадку настане той час, коли відбудуться зміни і ти перестанеш бути начальником управління, депутатом, заступником, міським головою. Але ти, залишаючи це крісло, маєш пишатися, що у ньому був. А для того, щоб це відбулося, влада не має тебе розбестити повністю. Я владу сприймаю не як самоціль, а як засіб для реалізації своїх завдань. Тому я і сказав, що ми прагматичні.
Людям краще видно насправді. Бо якщо я скажу, що не розбестила, частина скаже: та що він там розказує? До влади все одно звик і все одно змінився. Якщо відповім, що розбестила, теж десь обману. Тому що основні мої життєві принципи залишилися. Мій побут теж особливо не змінився. Звісно, мені багато чого цікавого приписують. Навіть зараз мене сусід питав, коли я у новий будинок у Дубове переїжджаю? Загалом у мене були будинки і у Лісових Гринівцях, і на макаронній фабриці – у фантазіях тих чи інших людей, а не у реальності. Людина має бути заможною, але я не ставлю самоціль заробити всі гроші світу. Хочу жити нормальним спокійним життям і отримувати від нього задоволення.
Світлана Русіна. Фото – Андрій Грищук.
Читайте нас у Телеграм , у нашій групі Viber @ПоділляNEWS та Instagram, Twitter