Катерина Луцик: «Моя мета – бути комунікаційним «місточком» між ветеранами та суспільством»

Можливо, її життя склалося б інакше, якби 24 лютого 2022 року, у день, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Катерина Луцик не була у Хмельницькому. Вона не планувала залишатися в цьому місті надовго. Але нічний дзвінок побратима зі словами «Війна почалась» усе змінив…

Катерина Луцик родом із міста Ізяслав Шепетівського району на Хмельниччині. Під час Революції Гідності навчалася у Шепетівському медичному коледжі і вже тоді усвідомила, що не хоче бути осторонь подій, які змінюють країну. У 2014 році в зоні АТО/ООС загинув друг Катерини. Ця втрата прискорила остаточне рішення – дівчина приєдналася до Збройних сили України, аби рятувати життя військовим. З 2015 року Катерина проходила службу в 81 десантно-штурмовій бригаді. У 2021 році її медичний автомобіль розстріляли під Авдіївкою, дівчина отримала поранення і була змушена звільнитись. Далі на неї чекав складний період лікування та реабілітації.

«Майже рік випав із життя. Це був складний шлях моєї особистої реінтеграції в суспільство. Я працювала у військовій дипломатії та займалася громадською діяльністю аж до повномасштабного вторгнення. Брала участь у підготовці медичних інструкторів для підрозділів територіальної оборони, що тільки-но сформувались. Частина нашої команди напередодні 24 лютого навіть вирушила у Харків та Маріуполь», – розповідає Катерина.

Звістку про початок повномасштабної війни ветеранка отримала від побратима. Найперше, що зробила, – зателефонувала батькам.

Попросила, аби вони передали мій медичний рюкзак, бронежилет, шолом, берці. Далі зателефонувала у свою військову частину. На той час місце її дислокації було у Донецькій області, і мені сказали, що я туди просто не доїду. Була пропозиція поїхати у Житомир, але як у 2015-му, так і в 2022-му я знала, що не хочу сидіти в штабі, видавати пігулки і писати папірці. У мене була єдина мета – рятувати життя, – згадує Катерина.

За два дні до вторгнення, завдяки подрузі, громадській активістці Лесі Стебло, Катерина познайомилась з волонтерською спільнотою Хмельницького, яка на той момент опрацьовувала алгоритм дій в разі екстреної ситуації. У разі ворожого наступу було вирішено зібратись на базі Інформаційно-консультативного центру для родин учасників АТО/ООС. Так і сталось. Вже у перший день там активізувалась масштабна волонтерська діяльність, яка вже за три тижні переросла у громадську організацію «Захист – об’єднання волонтерів», яку, рішенням більшості, очолила Катерина Луцик.

Це було не тільки про доставку вантажів, це було про людські життя. Якість бронежилетів, доставка гуманітарних вантажів з-за кордону, дронів, тепловізорів, авто, тисячі благодійних внесків. Сотні волонтерів, які приходили і питали що робити, у яких горів вогонь в очах. Все це було на мені, і все це – надзвичайно велика відповідальність, – розповідає Катерина.

Наразі ГО «Захист – об’єднання волонтерів» має декілька основних напрямків діяльності: допомога Збройним силам України, підтримка внутрішньо переміщених осіб та робота з ветеранською спільнотою.

Найбільше зараз працюю у сфері реінтеграції ветеранів. Якщо ЗСУ зараз налічують понад мільйон військовослужбовців, то всі вони – потенційні ветерани та ветеранки, які з травматичним досвідом повернуться в мирне життя. Поки вони захищають нас там, ми повинні підготувати підґрунтя для їх повернення, – наголошує військова.

З власного досвіду Катерина Луцик знає про складний шлях реінтеграції ветеранів.

На війні було легше адаптуватися, ніж тут. Пам’ятаю, як після поранення переїхала в Житомир. Я думала, що після фронту, в мирному житті люди будуть вдячні, підтримуватимуть мене. Що я наздожену те, що пропустила. А тут виходжу з автобуса в центрі Житомира – і розумію, що абсолютно нікого не цікавить війна, – згадує ветеранка. – Пам’ятаю, у громадському транспорті  показувала посвідчення учасниці бойових дій, а водій запитав: «Чим ти його заробила?» Це настільки зачепило, що навіть не хотілось сперечатися. Я чекала розуміння і вдячності. Але зрозуміла, що я тут одна.

Це був перший момент, який підкосив Катерину, але вона продовжила військову службу в навчальному центрі, де передавала свій досвід майбутнім медикам. Та, зважаючи на активні попередні роки, в Житомирі військова служба здавалась дівчині занадто спокійною.

У мене почалися порушення нервової системи, сну, агресія, емоційні зриви, різкі перепади настрою. Я себе не контролювала. Розуміла, що щось не так, але визнати себе хворою було дуже важко. Я закривалась від світу і з часом у мене почали закрадатися страшні думки про суїцид. Я не бачила для себе життя на мирній території, – ділиться особистим Катерина та додає, що необхідну тишу і спокій відчула, лише звільнившись і повернувшись до батьківського дому.

За майже рік, що військова прожила в тилу, ні соціальні служби, ні військовий комісаріат, ні державні структури не поцікавились її станом. Завдяки подрузі Марії Берлінській Катерина відновила лікування в Києві, згодом проходила реабілітацію в Сполучених Штатах Америки, оскільки повної системи реабілітації в Україні не було.

Тільки після реабілітації в США я захотіла жити, там мене склали докупи. В Україні не було фахівців, які працювали б із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) або бойовою травмою. У нас не готові родини військових – вони не знають, як спілкуватись з ветеранами. Не готове суспільство. Я розумію і знаю, що буде чекати ветеранів після повернення, тому, наскільки зможу, буду забезпечувати розвиток та функціонування системи реабілітації та реінтеграції, – наголошує військова. – Моя найбільша мрія та мета: бути комунікаційним «місточком» між ветеранами та суспільством. Ми зобов’язані забезпечити ґрунт для повернення військових до мирного життя.

За словами Катерини Луцик, питання ветеранів зараз обговорюється на багатьох рівнях. Її команда працює над впровадженням комплексного підходу в реінтеграції ветеранів, який свого часу допоміг їй подолати ПТСР. Це означає: підготовка родин військовослужбовців і військовослужбовиць, ведення кожного окремого випадку і забезпечення необхідних послуг за допомогою комплексної роботи психологів, юристів, соціальних працівників, медиків, кар’єрних консультантів, ветеранських кейс-менеджерів. Це – процес не одного року.

Коли мене запитують, скільки триває процес реінтеграції, я відповідаю, що це триває все життя. Навіть в успішного ветерана обставини можуть скластись так, що його «повертатиме» назад, – зазначає ветеранка. – Багато країн мають власний досвід військових конфліктів, але такого досвіду, такої війни, як в Україні, не було ніде. Отже, немає жодної практики, яку ми б могли запозичити. Тому, взявши окремі кейси з різних країн, був сформований комплексний підхід.

Наразі в Хмельницькій області втілюється пілотний проєкт «Підтримка військовослужбовців та військовослужбовиць за рахунок кейс-менеджера», де беруть участь  Катерина Луцик та очолювана нею ГО «Захист – об’єднання волонтерів». У межах проєкту проходить навчання менторів/менторок, які будуть «вести» кожного ветерана і ветеранку.

Визнати необхідність сторонньої допомоги зможуть не всі ветерани, і задача кейс-менеджерів це виявити, попрацювати з колишнім військовим у всіх спеціалістів і довести його до успішної соціалізації, – зазначає Катерина.

Сім’ям та друзям військовослужбовців/військовослужбовиць фахівчиня радить розпочати підготовку до їхнього повернення: відвідувати тематичні заходи, навчатися, щоб розуміти тонкощі спілкування з ветеранами/ветеранками та реагування на їхню поведінку та емоції.

Коли ветерани повернуться, ми часто будемо чути «краще не чіпайте мене». Тут варто вловити тонку межу між бажанням усамітнитись та входженням в депресію. Задача сім’ї та близьких – вчасно помітити це, запобігти критичним станам ветерана та привести його до спеціалістів, – каже Катерина та додає: – У нас відсутня культура спілкування з ветеранами. Не треба відводити від них очі. Але не треба їм і аплодувати. Я, як військова, прошу при зустрічі з ветераном чи  ветеранкою сказати просту фразу: «Дякую за службу». Це буде той маленький вклад, який дасть зрозуміти, що тут всім навколо не байдуже, і що він чи вона воювали саме за цих людей.

Більше інформації про діяльність Катерини Луцик та ГО «Захист – об’єднання волонтерів» можна дізнатись у соціальних мережах (Facebook, Instagram), або ж завітати на волонтерський центр за адресою м. Хмельницький, вул. Кам’янецька, 76.

Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу в рамках проєкту “Жіночі обличчя воєнного часу”